Поведінка Івана з кожним днем ставала зухвалішою. Зі школи він не йшов додому, десь байдикував, а коли мати бралася за лозину, кричав:
— Ну, на, бий! Думаєш — допоможе? Бий, чого ти?
Одного разу його не було до пізньої ночі. Олена довго не лягала спати, намагалася щось робити, але робота падала з рук. Хлопець прийшов на світанку, від нього тхнуло горілкою. Мов у німому кіно, мовчки дивилася, як він роздягався, лягав у ліжко. А вранці спочатку розбудила доньку, відправила на піч, потім стягла ковдру з Івана — в її руках була дитяча скакалка.
— Прокинувся? — спитала, коли хлопець розплющив очі. — Тепер я тобі розкажу, як пити й коли приходити додому. — І скакалка свиснула над підлітком.
Той спочатку зарепетував, потім скочив із ліжка, та скакалка діставала його всюди, лишаючи на тілі червоні смуги. Він кинувся до дверей і босоніж вибіг у двір.
Віддалік стояв у самій майці й трусах, злякано дивився на матір.
— Ти казав, що коли я тебе ударю — підеш із дому. Іди. Прямо зараз. — Повернулася й пішла до хати. На печі злякано принишкла донька.
— Мамо, я буду тебе слухатися, — промовила крізь сльози, коли мати зазирнула на піч і сказала, щоб вона злазила. — Я буду воду носити й дрова.
— Не треба, — усміхнулася сумно Олена, — підрости ще трохи.
Кілька днів Іван зовсім не обзивався до матері, вчасно приходив зі школи, допомагав поратися, а потім попросив:
— Відвези мене до діда. Я хочу жити з дідом і бабою.
— А зі мною чим тобі погано? — Олена теж ці дні мало говорила до нього.
— Я хочу до діда, — вперто повторив хлопець.
— Я теж хочу додому, — промовила мати з такою тугою, що Іван здивовано запитав:
— Тоді чому ж ми живемо тут? Чому, мамо?
Та глянула йому в обличчя довгим поглядом, посміхнулася.
— Ми поїдемо туди, сину. Обов’язково поїдемо, але не тепер.
За кілька днів до Нового року задзвонив телефон увечері, коли вона вже попоралася й сіла переглядати Іванові зошити. Взяла телефонну слухавку, почула незнайоме:
— Добрий вечір! Не впізнали?
Привіталася стримано й замовкла. На тому кінці проводу теж мовчали, потім:
— Отакі ви безпам’ятні до земляків. А я оце на днях буду їхати до своїх батьків, думаю, може, й ви захочете заїхати до своїх. Я ж колись обіцяв.
Олена глянула по черзі на Івана і Марійку, які понастовбурчували вуха й прислухалися до материної розмови, посміхнулася:
— Та тут бажаючих хоч відбавляй, усі й у машину не помістяться.
— Помістяться, бо їхатиму сам, — обізвався у слухавці привітний чоловічий голос. — Нехай готуються. До побачення.
Олена якийсь час розгублено тримала в руках слухавку, потім поклала. Взяла учнівський зошит і почала переглядати.
— Мамо, — смикнув її за рукав Іван, — ти цей зошит уже перевіряла. Ми поїдемо до діда чи ні? Чого ти не кажеш?
— Поїдемо, — промовила тихо. — Поїдемо.
— І я поїду? — сині оченята доньки світилися радістю.
— Ні, — замість матері відповів їй Іван. — Тебе залишимо на хазяйстві.
— То тебе залишимо, — губи дівчинки скривилися. — А я поїду. Правда ж, мамо?
На другий день, після обіду, діти сиділи одягнуті біля великої сумки, тримали в руках власні торбинки, немов біженці. Дивилися то на годинник, то на матір, яка, здавалося, не помічала їхньої нетерплячки.
— Ну, коли він приїде? — вже вкотре питала донька. — Може, він забувся про нас?
— Не забувся, — заспокоювала мати. — А от ми можемо когось забутися, якщо він буде таким нетерплячим.
Зелені «Жигулі» під’їхали до двору тихо. Марійка вчула першою і першою кинулася до вікна.
— Мамо, приїхав! — закричала радісно.
Олена й собі глянула у вікно і відчула хвилювання. Потім, коли виходили з хати, захвилювалася ще більше. Намагалася думати, що хвилюється, бо кидає на сусідів хазяйство, хоча знала — себе не обдуриш.