Іван попросився сісти спереду. Гордий з того, усю дорогу обертався до матері й сестри, щасливо усміхаючись. Захоплено дивився на водія, на дорогу, а коли вже під’їжджали до села, спитав у Віктора Сергійовича:
— А ви й назад нас заберете?
Мати зніяковіла і штовхнула його легенько в спину, відповіла замість господаря автомобіля:
— Назад — автобусом, а то звикнете їздити у машині, що я тоді з вами робитиму, — пожартувала, намагаючись сховати ніяковість за сина. Побачила, як Віктор Сергійович посміхнувся, глянув на неї в дзеркальце, що висіло над переднім склом, і ще більше зніяковіла.
— Я завтра вертатимусь — заберу, — промовив до Івана.
Хлопчик розгублено обернувся до матері:
— А ми на скільки днів їдемо до діда?
— На всі канікули, сиди спокійно, лихо ти моє чубате.
— А у вас теж канікули? — Віктор Сергійович знову глянув на Олену в дзеркальце.
— На жаль, ні, — посміхнулася у відповідь. — Тоді, коли хочете, я за вами заїду, — промовив, дивлячись на дорогу, й Олена відчула, як їй страшно вимовити: «Так».
Повертатися до батькової хати — чи є у світі що солодше для серця!? Відчувати лагідне тепло домівки, її незрадливу любов. Стати маленькою, стати дитиною, пригорнутися до рідного плеча. «Тату, мамо. Тату, мамо!» — щасливий той дорослий, хто має до кого вимовити ці слова.
Олена з дітьми вийшла з машини, Іван ухопив сумку й потяг у двір. У хаті ще світилося. Хлопець зупинився посередині двору, поставив сумку на сніг і, мов зачарований, дивився на вікна.
— Чого ти став? — підштовхнула мати легенько. — Іди, стукай у двері.
— Хто там такий? — обізвалася у сінях Наталка.
— Це я, бабо! — гукнув Іван. — І мама, й Марійка.
— Господи! — двері швидко відчинилися. — І не думали, й не гадали, — обнімала по черзі онуків, потім глянула на дочку. — І як це ти надумалася? — теж обняла й не стримала сліз.
— Наша баба, видно, плаче з переляку, що завтра снідати доведеться на таку компанію готувати, — у дверях стояв батько.
— Таке скажеш, дурне, — дорікнула йому дружина.
— А чого ж ти кислі попустила, замість того щоб радіти? Іч, які вони у нас великі, іч які… — і замовк.
Сусідка Дуня, якій довго не спалося, позирала на світло у Миколиній хаті й дивувалася:
— Чого це вони роззяпилися на всю ніч? Мо’, що трапилося? Що там у них може трапитися, — ходила по хаті, вслухаючись у тишу, а коли лягла, ліжко рипіло, немов постогнувало під худим кістлявим тілом. — Не спиться їм, бачиш ти…
— Надовго? — спитав батько Олену, коли діти позасинали і в хаті стало тихо.
— Іван із Марійкою нехай побудуть усі канікули, а я, може, завтра й поїду. — Помовчала, потім:
— Тату, хлопець від рук відбивається — я не знаю, що мені з ним робити. Видно, і справді батьківська рука в такому віці треба, — промовила винувато.
— Батьківська рука ніколи не завадить, — замість Миколи обізвалася мати. — Не бійся, дочко, переросте. Хто не був малим, той не був дурним. Чи, може, вже скоїв що?
— Наче ні. Та горілку спробував і цигарки.
— Ну, то ще невелике горе. Он людські, такі, як наш Іван, уже по хатах лазять, а увечері страшно й по селу пройти…
— Людські нехай як хочуть, — перебив дружину Микола, — а нашого треба в руки брати. Ти, дочко, не бійся. Воно, звичайно, без батька… Але й дід кой-що значить. Добре, що привезла. У мене не закурить. А закурить, то я йому покажу, на чому собака хвоста носить.
Уранці Наталка прокинулася раніше звичайного. Запалила в печі, подоїла корову. Хотіла розпалити грубу, щоб у хаті стало тепліше, взялася за поліно, друге покотилося.
— Чого ти розходилася ні світ, ні зоря? — тихенько гримнув на неї Микола. Взяв із рук поліно, яке Наталка хотіла покласти в грубу, і легенько поклав на підлогу. — Нехай хоч вдома виспиться. Не бачиш?.. — махнув рукою, немов не знав, що іще сказати, щоб переконати дружину.
Наталка слухняно відійшла від груби, глянула на Івана, що спав, розкидавши руки, на дивані, поправила ковдру й хотіла відійти, але стала й задивилася на його мужніюче обличчя. У сінях тихо зронила до чоловіка:
— Іван наче на когось і схожий із наших, сільських. На кого — не придумаю. Тільки щось знайоме дуже. Видно, весь у батька пішов, бо на наш рід зовсім не схожий.
— Ага, — перебив її сердито Микола. — Тільки вреднющий, як його баба Наталка, та ще клишоногий, як вона. Я бачив його чоботи, то лівий так всередину скривлений, наче то ти носила.