— Треба було мені раніше виїжджати, тепер приїдемо пізно, — сказав трохи винувато, а вона подумала про те, що їй однаково, коли приїжджати.
Віктор Сергійович ще обізвався, потім і собі замовк. Через якийсь час попросив:
— Олено Миколаївно, говоріть зі мною, а то я засну за кермом, — посміхнувся ніяково. — Натомився дуже.
Олена заговорила не відразу, вдивляючись крізь скло на дорогу, де у світлі фар мерехтіли сніжинки. Здавалося, ніби думає, про що саме говорити, та несподівано промовила:
— Зупиніть машину.
— Що? — водій з’їхав на узбіччя й зупинив автомобіль. Увімкнув у салоні світло, здивовано подивився на Олену. По її обличчю ковзнула посмішка.
— Вимкніть світло, — сказала тихо і, як здалося Віктору Сергійовичу, ніяково. Світло потухло.
— Поверніться до мене, — попросила з відчутним внутрішнім хвилюванням. Чоловік повернувся, глянув на Олену, але у темряві не міг нічого побачити на її обличчі. — А тепер покладіть руки собі на коліна, долонями вгору, і заплющіть очі, — уже впевненіше промовила вона.
— Що ви хочете? — Віктор Сергійович трохи розгубився, та слухняно робив усе, про що просила, тільки очей не заплющував, дивився на жінку й посміхався. — Ви будете чаклувати? — запитав несподівано весело.
Олена засміялася вголос:
— Зараз оберну вас на сірого вовка, а сама сяду на мітлу й полечу над лісом.
— Чому ви мене обернете на вовка, невже я такий страшний? — голос Віктора Сергійовича звучав нарочито ображено. — Краще — на орла, щоб і я полетів. Серйозно.
— Коли серйозно, то заплющіть очі й сидіть тихенько, поки я не скажу, — промовила і замовкла.
Він заплющив очі й через якийсь час відчув, як у кінчики пальців поколює невидимими голками, а в центр обох долонь, мовби ззовні, струменіє тепло. Не спав, та коли почув: «Розплющіть очі», — здалося, що добре виспався, — від сонливості не залишилося й сліду.
— Що ви зі мною зробили? — запитав здивовано й увімкнув у салоні автомобіля світло.
Обличчя Олени було ще зосередженим. Погляду не відвела і дивилася на нього так, мовби думками ще була не тут. Нарешті посміхнулася самими лише куточками вуст і промовила трохи стомлено:
— Тепер можна їхати, навіть мовчки.
Він увімкнув мотор, і машина повільно рушила з місця. Коли трохи проїхали, запитав ображено:
— Не хочете розмовляти — чому? Хоча б розкажіть, що ви зі мною тільки-но зробили.
— Нічого особливого я з вами не зробила, — голос Олени звучав розважливо, та Віктору Сергійовичу здалося, що вона й справді уникає розмови з ним. — Ви були стомлені, я вас трохи підтримала, і все.
— Не хочете, то й не розповідайте. Тоді я буду думати про вас так, як… як чув. Тільки ж ви зовсім не схожа на відьму. Ще проблема у тому, що я в них не вірю, — намагався жартувати, але збивався на докір. — Невже ваші знання — такий великий секрет, що ви мовчите, мов партизан на допиті? Он Кашпіровський на екранах усіх телевізорів, дивіться, як пропагує себе.
— То — Кашпіровський, — озвалася Олена. — Він і справді працює на рівні своєї агітації і ще невідомо, чого там більше… А я вам просто дала власної енергії і все.
— І все… — повторив за нею Віктор Сергійович. — А де ви самі її берете?
— Думайте про мене так, як вам понарозказували. Наш голова, напевне, виклав про мене всю інформацію, — промовила трохи роздратовано. Потім спохватилася. — Ми з вами так і посваримося, а я хотіла, як краще. Ну, не можу ж я ось так просто викласти те, що ваш мозок зовсім не готовий сприйняти. І не маю права, — додала тихіше.
Замовкла. Віктор Сергійович теж більше не озивався, здавалося, що він дійсно образився, й Олені хотілося щось змінити у цій неприємній мовчанці, коли обом кортіло пізнати більше одне одного. «І ближче», — подумала, крадькома глянула на зосереджене обличчя, відчула, як хочеться дивитися на нього знову і знову.
З кожним кілометром дорога ставала складнішою, в деяких місцях її зовсім перемело снігом. До того ж і транспорту їхало мало — дві чи три машини зустрілися за кілька годин, на якісь хвилини прорізуючи білу стіну заметілі жовтими променями.
По обидва боки шляху починалися старі ліси. Великі сосни засніженим гіллям спалахували у світлі фар, ніби казкові чудовиська. Гілля звисало над самим шляхом, немов намагалося перехопити автомобіль. Вітер гойдав його, шарпав снігові шапки верхівок, від того здавалося, що й самі дерева ідуть на шлях і ніяк не вийдуть.
— Краса яка! — захоплено вигукнула Олена. — Уявляєте, як зараз у лісі?
— Думаю — страшно. У цих краях вовки водяться і, можливо, лісовики. — Віктор Сергійович промовив нарочито серйозно, як лякають малих дітей. Додав, посміхнувшись: — А вам не страшно?