— Я ніколи не була у такому лісі зачарованому, — у її голосі несподівано прозвучав смуток. — Як багато поруч дива, а ми його не помічаємо.
«Ти сама диво», — промайнуло в голові Віктора Сергійовича, і, посміхнувшись цій думці, він несподівано запитав:
— Хочете, я зупиню машину? — не чекаючи відповіді, загальмував.
Вітер ударив снігом в обличчя, коли вона відчинила дверцята і вийшла з машини. Ліс і справді ворушився, немов жива істота. Гомонів сотнями голосів. Ні — тисячами. Олена чула ті голоси, відчувала цього велетня всім своїм єством і ставала його крихітною часточкою. Ступила кілька кроків, немов назустріч, і спинилася. Стояла нерухомо із заплющеними очима, потім повернулася до свого супутника і промовила з жалем:
— Треба їхати?
Той мовчки кивнув головою.
Не обертаючись, підійшла до автомобіля, а коли він рушив, їй здалося, що дерева біжать за ними, потім спиняються по коліна в снігу, а маленькі сосонки грузнуть по пояс, здивовані й ображені її втечею.
Село зустріло сонною тишею і поодинокими вогнями у вікнах. Коли під’їжджали до її будинку, Олена відчула жаль, що ця подорож скінчилася, можливо, єдина така за багато років.
«Дякую, до побачення» прозвучало трохи офіційно. Швидко відчинила дверцята, мов тікала. Не обертаючись, слухала, як машина рушила з місця, і звук мотора поволі розтанув у заметілі.
Уперше у Степанидиній хаті їй було так самотньо. До болю захотілося відчинити двері й побачити стару Партизанку на звичному місці — маленькому стільчику біля груби, відчути запах трав, які вона завжди готувала для неї, коли поверталася з роботи натомленою, перемерзлою на холоді. Зустрітися з мудрим поглядом і почути заспокійливе: «То — сьогодні. Завтра розвидніється, не печи свою душу». Як нестерпно хотілося, щоб глянула у її душу й побачила, що там діється тепер. Що там діється? Увімкнула світло, зняла пальто й надягла стару куфайку — в хаті було холодно. Присіла на стільчик коло груби й почала накладати дрова. Підпалила старою газетою. Треба було зачекати, поки ці дрова перегорять, вкинути брикету. Олена прихилилася спиною до полика і заплющила очі. Відразу перед очима зринуло чоловіче обличчя. Вона аж головою хитнула, немов хотіла відігнати, та обличчя не зникало. Якийсь час дивилася перед собою, але у себе. Стомлене тіло просило відпочинку. Вона ще підкинула у грубу дров, наверх поклала кілька брикетин, потім зняла куфайку і полізла на піч — черінь під великою Степанидиною подушкою ще не вичахла, і приємне тепло м’яко огорнуло все тіло. За якусь мить перед очима захиталося лапате гілля сосон, і вона ступила у зачарований ліс. Ішла прямо по верху наметеного снігу і зовсім не грузла. Щось кликало її далі й далі, у самі хащі. Спочатку то була ніби тінь, потім дивне світло, потім… Олена вдивлялася у птаха, у якого замість пір’я переливалися різнокольорові язички полум’я. Здавалося, що коли розгорне крила, все спалахне у вогні, але птах крила не розгортав, тільки дивився на Олену звичайними людськими очима і поглядом кликав за собою. Сніг не танув навколо нього, та Олена відчувала і віддалік його незвичайне тепло. Коли наблизився, той дивний вогонь охопив усе єство жінки. Вона спинилася і крикнула:
— Ні! Я пізнала тебе. Це ти! Це ти!
— Я дам тобі крила, — зринули тихо слова. — І ти полетиш. Не борися зі мною, бо я уже у твоєму серці.
— Ні! — крикнула Олена й прокинулася.
Боячись знову заснути, поволі злізла з печі. У грубі ще тліло вугілля, треба було підкинути дров і брикету, та вона ніби не наважувалася, вдивлялася в іскорки вогню, що ні-ні й спалахували, часто востаннє, і гасли. Нарешті поклала трохи дров, більше — брикету, підвелася, вимкнула світло, постояла у темряві, притуливши обидві руки до грудей, потім промовила тихо:
— Ти справді уже в моєму серці. Але не думай, не думай…
Кохання буває перше й останнє, справжнє і легковажне. Але як розпізнати, що то останнє, що то справжнє, а все, що було до нього, не варте пам’яті? І чи потрібно розпізнавати, а не стати на поєдинок із власним серцем, щоб убити в ньому, можливо, найвеличніше своє почуття? І що страшніше у цьому поєдинку — бути переможеним чи переможцем?
Уранці Олена піймала себе на думці, що чогось чекає. Глянула на телефон, посміхнулася. Увечері взяла карти, не ті нові, що сама купила у райцентрі, а потерті Степанидині. Перетасувала й поволі почала розкладати. Потім довго дивилася, згребла рукою докупи, знову перетасувала і ще раз розклала.
— Від долі не втечеш, — промовила вголос. — І не треба тікати — я й так скільки років ховаюся, наче злодійка.