На початку літніх канікул Іван став проситися до діда.
— Як ти не розумієш — вони там самі. Нас у тебе аж двоє, а вони самі. Я ж їду не гуляти — я їм допомагати буду, — доводив гарячково, бо мати не казала «так» і не казала «ні», а лише посміхалася у відповідь, немов подразнювала. Та одного разу сказала йому й Марійці:
— Лаштуйте свої речі, завтра до діда поїдемо.
— На все літо? — не повірив хлопець.
— А це вже побачимо, як будете поводитися.
Іван не стримав радості й штовхнув Марійку до матері, показав дівчинці язика і вибіг із відрами до колодязя.
Люба ще не згадала про сина. На літо Дуня даремно виглядатиме дочку. Олена знала про це, і на якийсь час страх перед колишньою подругою відступив, хоча вона розуміла, що ненадовго, як розуміла і те, що одного разу син стоятиме перед вибором, кому з них сказати «мама». Тільки тепер, коли любов переповнила її життя, вона не так часто думала про це. Не так часто образ Люби проступав у звичках, Івановому обличчі, навіть у голосі. Підліток копіював у всьому діда: як той їсть, ходить, одягається. Як і Микола, носив шапку, застібав комірець на сорочці, а коли приїжджав у село, то й зовсім носив його одяг, ще трохи завеликий.
— Підростеш, вивчишся, — говорив йому Микола, — і ми з тобою почнемо нову хату зводити.
— А де, діду? — хлопець зацікавленим поглядом обводив подвір’я.
— Ну, думаю, у саду. Стару яблуню викорчуємо, однак уже не родить. Тепер он мода двоповерхові виганять, то ми теж такого утнемо. А що? — незадоволено дивився на дружину, яка тільки скептично посміхалася і не підтримувала розмови.
— Хай дитя спочатку виросте.
— А він що робить? Не бачиш, як уже виріс? — замовк, трохи здивовано подивився на дружину, хотів запалити цигарку і передумав.
— Може ж, його літа вгору йдуть, а не так, як наші з тобою. А про хату я серйозно. Треба ворушитися, поки подужаємо, бо хто йому допоможе на ноги звестися?
Наталка, хоча в душі й згоджувалася з чоловіком, уголос заперечувала:
— Ой, Миколо, не пхай воза попереду коней. Може, йому твоя хата у селі й не треба буде. Може, він у місті захоче жити.
— Ну, не йому, так Марійці. Слава Богу, є кому пожити, аби було що. Он бачиш, Дуня скоро віку доживатиме, а онуків і на колінах не тримала. Одне спилося, друге по світах потяглося, а наша Олена хоча й настраждалася, а людина, бо у неї, Наталко, душа в порядку.
Дружина не чекала такого повороту розмови, у свою чергу здивовано глянула на чоловіка, пожартувала:
— Це ти вже, видно, на рік уперед виговорився?
— Ет, — махнув рукою Микола, — з тобою поговориш…
Коли б Олена почула батькові слова, напевно б, знітилася, адже зовсім не відчувала каяття за те, що робилося у неї в душі. Хотіла бути щасливою і була, не думаючи про ціну щастя. Переночувала, а на другий день під вечір за нею заїхав знайомий легковик. Спочатку їхали звичною дорогою, потім… Олена давно мріяла про таку ніч, із коханим і зорями.
Тільки з одного боку до невеличкого, круглого, мов блюдце, озера не підступали дерева. Там і зупинилися. Олена зачаровано дивилася на озеро спочатку крізь скло, потім відчинила дверцята. Туфлі лишила в машині й босими ногами ступила на мокру траву. Повний місяць завис над самим озером, і здавалося, що він проступає з глибини, а не з висоти. Зірки гойдалися на легеньких хвилях, ніби купалися у теплій водиці. Віктор Сергійович теж вийшов з автомобіля, підійшов до Олени.
— Гарно, — обняв за плечі, пригорнув до себе. — Це наша ніч і наше озеро.
— І тут, моє серце, ти тільки мій, — промовила закохано Олена.
— Мабуть, я, Оленко, вже всюди тільки твій.
Вона засміялася щасливо, несподівано прошепотіла:
— Давай купатися.
— Серед ночі? Якось воно… — хотів спинити її Віктор Сергійович, та Олена легенько зняла зі своїх плечей його руки.
— Хочеш відчути цей світ більше, глибше? Хочеш маленького дива? Тоді роздягайся і не бійся іти у воду, — голос Олени звучав загадково. — Роздягайся.
Віктор Сергійович слухняно розстебнув кілька ґудзиків на сорочці й спинився. Олена зняла весь одяг і стояла перед ним у місячному світлі зовсім гола. Підвела обличчя до неба, підійшла майже до самого берега, підняла руки, заплющила очі й так завмерла, тільки обличчя у неї було натхненним.
Йому здалося, що небесний простір над озером став не темно-синім, а рожевим, відчув, яка несподівана тиша наступила навколо, навіть листя на деревах перестало тріпотіти. У нього перехопило подих, коли він побачив, як Олена ступила крок, другий по воді й так дійшла майже до середини. Потім її тіло гойднулося, вона махнула руками, мов крилами, і пірнула, здалося, на самісіньке дно цього зачарованого озера. Якусь мить Олени не було, тільки широкі кола розходилися аж до берега. Потім, наче біла лебідка, вона з’явилася на поверхні й легко попливла до берега.