— Треба їхати, — промовив із жалем.
— Поцілуй мене.
Він узяв її обличчя у свої долоні, жадібно припав губами до губ, немов і не було цілої ночі кохання.
Увечері Олена чекала дзвінка і хатні двері лишала відчиненими, коли виходила на подвір’я. Але телефон мовчав. Спати не лягала, шукала рукам роботи, щоб і голову задурити, аби не думати весь час про нього. А воно думалося, тривожилося. Глянула на годинник — за північ. Розстелила ліжко і почала роздягатися. Легенький стукіт у вікно не почула, а відчула ще до того, коли Віктор Сергійович торкнувся пальцями шибки. Вибігла у самій сорочці у сіни, відчинила двері і впала йому на груди.
— Суча дочка, — вона не чула цих слів, зронених сусідкою у темряві, а коли б і почула, то не впустила б їх до свого серця, у якому не було місця ні для зневаги, ні для ненависті.
— Чому ти приїхав — я чекала тільки телефонного дзвінка? — запитала трохи стурбовано.
— Боявся, що умру до ранку, якщо тебе не побачу, — глянув їй в очі. — Правда. Що воно робиться зі мною, Оленко? Я ніколи навіть не здогадувався, що так буває.
— Не з тобою, а з нами, — посміхнулася у відповідь. — Проходь, бо ти ж уперше в моїй хаті. Бачиш, як живу, — промовила, ніяковіючи. — І ця хата не моя — Степанида залишила.
Віктор Сергійович глянув, здвигнув плечима, взяв обидві жіночі руки й по черзі почав цілувати пальці.
— Не треба, — Олена ще більше зніяковіла. — Мої руки селянські. Грубі.
— Що ти кажеш? Твої руки прекрасні.
— Але як ти? Де твоя машина? — Олена таки забрала руки й тривожно подивилася йому в обличчя.
— Залишив під селом, у якійсь балці. Може ж, виїду вранці.
— Вранці?
— Так, дружина здогадується, — посміхнувся винувато. — Вірніше, про все знає. Хтось її добре проінформував. Що буде? Щось буде. Вона рішуча, хоча, мабуть, страждає. Але я їй нічого ще не казав про розлучення.
— Розлучення? — промовила, відчуваючи, як давній біль ворухнувся у ній, нагадав про дні приниження і страждання.
— А невже ти хочеш, щоб я все життя ночами крався до тебе, наче злодій? — У його голосі прозвучав неприхований докір. — Мусиш сказати сьогодні — «так» чи «ні».
Олена нічого не відповіла, надягла домашній халат, мовчки сіла на краєчок ліжка, підняла на коханого очі:
— Тебе можуть виключити з партії, а далі сам знаєш…
— Знаю. Ми кудись виїдемо. Ти ж поїдеш зі мною, — посміхнувся, глянув їй в обличчя, — на край світу?
— Поїду. Тільки… — підвелася з ліжка, схвильовано поправила занавіску на вікні. — Вітю, край світу скоро може бути отут.
— Що ти кажеш? — Віктор Сергійович спробував пригорнути її до себе, та вона легенько відсторонилася.
— Сядь, а то так і простоїш усю ніч у моїй хаті.
Він слухняно сів на стілець, кинув погляд на стіну, де висіла невеличка, пожовтіла від часу фотографія. Погляд замислених очей із фотографії, здалося, проникав у саму душу. Якийсь час, не відриваючись, дивився, потім запитливо глянув на Олену.
— То — Степанида, але в житті вона була трохи не такою, вірніше, я її знала іншою. — Олена й собі задивилася на фотографію. — Вона, Вітю, могла бачити світло і через темряву людської душі, бачити через роки. У нашому житті буде багато змін, і сьогоднішні побрехеньки з перестройкою закінчаться крахом. Не віриш мені — повір Степаниді, що ніколи не помилялася, бо її слова я перевіряю життям. Колись вона мені сказала про темряву, яка наближається й опускається на нас. Як це тобі пояснити? У країні буде хаос, без війни — розруха. Багато з того, чим живемо сьогодні, зруйнується, Вітю. Багато…
— Оленко, — перебив її Віктор Сергійович, — ти щось не те кажеш. Такого не може бути. У нас відпрацьована десятиліттями система, економіка, ідеологія. Я б радий повірити тобі і їй, — показав поглядом на фотографію Степаниди, — але такого не може бути.
— Через якихось п’ять-шість років, — промовила Олена з болем, мов і не чула його слів, — наша земля почне заростати бур’яном.
Віктор Сергійович схопився з місця.
— Ти при своєму глузді? — взяв її за плечі. — Такого не може бути!
Олена тільки похилила голову, ніби відчувала вину за те, що сказала. Якийсь час мовчали обоє. Потім підвела на нього погляд:
— Ти хочеш бути зі мною разом, але ж ти не знаєш, як я живу і як у мені болить увесь оцей світ. Інколи здається, що мозок відчуває все, що робиться від землі до неба, переповнюється людською мукою. Я не живу своїми почуттями, бо інколи не можу зрозуміти, де мої, а де чужі… Ні, — побачила здивування у його очах, — моє кохання — тільки моє. І воно справжнє. Коли я з тобою, все це відступає, мовби відпускає мене. Та часом нестерпно жити серед людей, які страшні невігласи у ставленні до себе, до інших. Приходять у життя і не живуть, а до самої смерті лише збираються жити. Зі мною буде важко, — додала з ноткою вини у голосі.