— Я не боюся бути з тобою, я боюся бути без тебе. — Віктор Сергійович знову сів на стілець, прихилився до спинки. — Олено, — пильно глянув їй в очі, — ти знаєш, що буде з нами завтра, але весь час уникаєш про це говорити.
— Завтрашній день принесе нам багато болю. — Вона сама взяла його руки у свої і притулила до грудей.
— Я це відчуваю, — посміхнувся сумно. — Ми надто були щасливі.
— Ми ще будемо щасливі, Вітю, — зазирнула йому в очі, немов хотіла переконатися, чи він їй вірить. — Тільки треба знайти сили пережити те, що доведеться переживати. Все минає, вір мені.
— Ти сильна, Оленко? — Віктор Сергійович нахилився до неї, щоб поцілувати.
— Сильна, сильна, — несподівано засміялася, обняла його й почала цілувати обличчя. — Ти теж сильний, найсильніший у світі…
Літні ночі короткі, особливо для закоханих. Віктор Сергійович виїхав на дорогу, коли на сході починав тремтіти ранок. Зупинив автомобіль на узбіччі й дивився, як поволі, одна за одною, на горизонті гаснули зорі. Потім поклав голову на кермо, заплющив очі й відчув у грудях несподівану тугу. Треба увімкнути мотор і їхати далі, а він не міг. Якби ж то можна ні про що не думати, а жити лише серцем, не відчувати себе негідником перед дружиною, не відвертатися від її погляду, в якому останнім часом проступало щось незнайоме досі. Як їй сказати? Боявся сліз, боявся завдати болю, але несила була зректися кохання. Несила, бо серце ладне було розірватися від самої думки, що цей день проживе без Олени, без її голосу й очей. «Що ти зробила зі мною, Оленко? — підвів голову — переднє скло густо вкрилося росою. Поклав долоню зліва на груди, посміхнувся: — Злодійко, ти вкрала моє серце». Увімкнув мотор, і машина плавно рушила з місця. Дивився на дорогу й подумки переконував себе поговорити з дружиною сьогодні, нехай що вже там не буде.
Цього разу не боявся зустрічі з Тетяною, не думав про те, що може зіштовхнутися з нею, коли зайде до хати. Але не зіштовхнувся, пройшов до свого кабінету, ліг на диван і став чекати, поки вона прокинеться, хоча був упевнений, що не спала й чула, як він повернувся.
Висока повновида жінка, з коротко стриженим волоссям, в елегантному костюмі, грубо обірвала його, коли він, хвилюючись, почав розмову.
— Я не дам тобі розлучення, можеш і не розраховувати, — сказала затято. — Я чекала, чи вистачить у тебе мужності сказати, чи ти ще довго будеш тремтіти переді мною, як заєць. Це вже їй прикортіло, тій, твоїй…
— Таню…
— Що — Таню? Мало їй коханця, захотілося чоловіка, але вона його не матиме, бо я просто так не здамся, і не думайте. Я вже була у Павла Миновича.
— Ти ходила у райком? — Віктор Сергійович вражено глянув на дружину. — Ти ходила у райком? Таню…
— Ходила, і не тільки ходила. Він тебе поставить на місце, а не те — попрощаєшся з партквитком. Це не я кажу, це він сказав, — говорила твердо, та підборіддя зрадливо тремтіло. — Не думай, я ту лярву теж на місце поставлю. Я батькові й брату подзвонила — вони приїдуть на днях, — глянула у поблідле чоловікове обличчя, — а ти думав як? Думав, я просто так тій відьмі віддам свого чоловіка? Вона матиме справу не тільки зі мною, а й з моїм братом, а той потягає по селу за довгі патли.
— Тетяно, ти при своєму розумі? — Віктор Сергійович підвівся з дивана, підійшов до дружини. — Ти думаєш, про що говориш? Я тобі не дозволю зачіпати її, не дозволю, — промовив, іще більше змінившись на обличчі. — І не варто переступати межу…
— Ніби я у тебе питатиму, — дружина засміялася йому в обличчя, недобре засміялася. — Ти у мене питаєшся, коли їздиш до неї ночами? До речі, машину більше не тронь, то мій батько купував, і не для того, щоб його дорогий зятьок по б…x їздив.
Він ударив її. По обличчю. Уперше в житті. Потім із жахом дивився в очі, повні ненависті, й відчував себе злочинцем.
— Таню, пробач, я не хотів. Давай з тобою поговоримо, по-людськи, — взяв її за руку, але дружина з силою вирвала.
— Я тобі цього ніколи не подарую! І їй! Та не надійся, що відступлюсь.
— Таню, я не зможу з тобою жити, — Віктор Сергійович дивився на дружину винувато. — Я іншу люблю.
— Люби кого хочеш, але живи вдома! — закричала, та голос зрадив її, і вона заплакала, безсило опустилася на диван. — Я, може, теж люблю тебе. А ви удвох топчете мою любов, дев’ятнадцять років подружнього життя. Як ти думаєш — спиться мені, коли ти з нею любишся? Ти не думав, як воно мені? Не думав? А як буде нашій дитині, коли її татко рідну доньку на байстрюків, невідомо чиїх, проміняє?!