Віктор Сергійович не відчиняв кабінету, а відразу вийшов на вулицю, вдихнув на повні груди свіже повітря й повільно пішов у напрямку свого дому. Дружина була на роботі, а донька училася в інституті. Він зайшов до її кімнати, обвів поглядом. На стіні висів невеличкий портрет усміхненої дівчинки з білим бантом на голові. Непоспіхом зняв портрет, погладив рукою, довго дивився на доньчине личко, потім знову повісив фотографію на місце. Вийшов, кілька разів відчиняв двері спальні, але не переступив порога. У письмовому столі, що стояв у його кабінеті, переглянув папки з паперами, потім переодягнувся у святковий костюм, вийшов із будинку і замкнув двері. Всупереч дружині взяв автомобіль і поїхав у Вербівку. Знайшов Олену на колгоспному току, куди звозили з полів зерно нового врожаю. Вона побачила його, зашарілася, а Віктор Сергійович підійшов, привітався і тихо промовив:
— Поїхали. Скажи, що тебе сьогодні вже не буде, і завтра, й післязавтра.
— Чому? — здивувалася Олена.
— Так треба. Я відвезу до дітей, по дорозі все розкажу.
— Я не можу, Вітю, — жнива. Я не можу просто так, серед білого дня кинути роботу. У мене будуть неприємності.
Він сумно посміхнувся:
— Нічого не буде, Оленко. Повір мені.
— Що з тобою? — запитала стурбовано біля машини, уважно глянула в обличчя. — Щось трапилося?
— Нічого не трапилося, — посміхнувся веселіше, — буду з’ясовувати стосунки з дружиною і партією, тому хочу, щоб ти ці дні побула у батьків. Заїдемо до контори, напишеш заяву на свій рахунок, і гайда звідси, тільки надягни найкрасивіше плаття, яке у тебе є. Добре?
Легке літнє плаття туго облягло її стан, а босоніжки на каблучку ще більше підкреслювали жіночність. Сідала у машину, посміхнулася, глянула у дзеркальце, потім на коханого, і щось боляче кольнуло біля серця.
— А чому сьогодні ми такі святкові? — показала очима на новий костюм, білосніжну сорочку й краватку.
— Бо ми — закохані, — усміхнувся їй у дзеркальце Віктор Сергійович. — Сьогодні свято закоханих — Віктора й Олени, — промовив урочисто. — І вони його святкуватимуть на всю котушку.
— Тобто як це?
— Як у цивілізованому світі: з шампанським, музикою й квітами.
У місті він купив величезний букет червоних троянд.
— Боже мій! — зойкнула Олена, коли він розсипав їй на руки квіти.
— Що таке? — Віктор Сергійович ніжно дивився на неї, а вона притулила до вуст одну троянду і легенько поцілувала. — Еге, так не піде, — засміявся, сів у машину поруч, — не квіти цілуй, а мене. — Потягнувся до її обличчя, спочатку довго дивився в очі, потім припав до губ.
— Мені ніхто ніколи не дарував таких квітів, — промовила з легким сумом, коли автомобіль зупинився у центрі міста.
— Винен, виправлюсь, — пожартував, притуливши долоню до скроні. — А тепер, пані Олено, запрошую вас до ресторану, кращого, який є у цьому обласному центрі.
Першим вийшов із автомобіля, відчинив дверцята і подав їй руку. Олена ніяково посміхнулася, простягла назустріч свою руку. Він узяв і поцілував, потім притулив до грудей, немов дорогоцінний скарб.
У залі ресторану майже зовсім не було відвідувачів, тільки музиканти знічев’я награвали популярні мелодії. Вони сіли за столик біля вікна. Віктор Сергійович простягнув меню:
— Вибирай.
— Ой, ні, — посміхнулася Олена розгублено. — Я не вмію. Вибирай сам — мені смакуватиме все, що ти любиш.
— Шампанське — так?
— Так, — погодилася жінка, — але ж ти за кермом.
— Нічого, — махнув рукою, — сьогодні всі ДАІшники — мої друзі.
Швидко принесли шампанське і набір із кількох страв.
— Я сам, — Віктор Сергійович зупинив офіціанта, який хотів налити вино у фужери. Налив по самі вінця. Вино пінилося через край, а він намагався ще долити.
— Годі, — зупинила його Олена.
— Вип’ємо, кохана, за нас, за те, що ти подарувала мені таке щастя.
— Яке? — на очі Олени несподівано навернулися сльози.
Він відповів не відразу, а якусь хвилину вдивлявся в обличчя.
— Велике щастя, Оленко. Та воно, на жаль, називається одним словом, ні, двома — справжнє кохання. Справжнє, чарівнице моя.
— Ти сьогодні дивний, Вітю, — Олена проковтнула сльози, що підкотилися до горла. — Я боюся за тебе.
— Дурненька, — посміхнувся.
— Я тобі про неземне кохання, а ти… За нас, — і першим підніс до губ келиха.
Олена теж випила. Відчула, як її тривоги кудись зникають, простягла свій фужер: