Довго сиділа над чистим аркушем паперу, потім нарешті вивела стомленою рукою: «Здрастуй, синок. Так радію кожному твоєму листу, що, здається, живу тільки від листа до листа. Не треба, синок, ні про що думати — ти для мене найкращий і найдорожчий. У нашому житті справді багато запитань, але час дасть відповідь на всі — і твої, і мої — запитання. Я знаю, що тебе цікавить, хто твій батько. Ти малим часто мене запитував про це. Думаю, колись ти дізнаєшся. А поки що спокійно служи, а ми з Марійкою за тобою вже дуже скучили…» Перечитала написане і знову почала писати про сільські новини та свою роботу.
Минув рік. Іван написав, що, можливо, його пустять у відпустку. Олена раділа. Прибирала у хаті, в колгоспі виписала продуктів у рахунок зарплати, що ось уже півроку, як перестали виплачувати, коли одного дня у двері постукали. До Олени приїжджали люди з навколишніх сіл, особливо у вихідні. Вона за звичкою гукнула:
— Заходьте!
Стояла на столі й вішала на вікно занавіску. Обернулася на двері — уже повішена на кілька гачків занавіска з тріском обірвалася, а сама ледь утрималася на ногах.
— Ти? — запитала тихо. — Ти, — відповіла сама собі.
Перед нею у коричневій норковій шубі й такій же шапці стояла Люба. Її важко було впізнати й не впізнати. Розповніла, з яскраво розмальованим обличчям, вона мало нагадувала ту Любу, яку знала Олена. В очах здивування і замішання.
— Можна зайти? — спитала в порозі, не наважуючись ступити далі.
Олена випустила з рук шовкову занавіску, і вона ковзнула на підлогу. Мовчки злізла зі столу і мовчки стала перед тією, зустрічі з якою боялася й чекала майже двадцять років.
— Здрастуй, — першою озвалася Люба, зняла шкіряні рукавички, немов збиралася подати Олені руку.
— Здрастуй, — та відступила, бо ноги зрадливо затремтіли у колінах, і, щоб не впасти, сіла на стілець.
Люба обвела поглядом хату, посміхнулася.
— Отак ти живеш? — глянула на Олену. — Іван тут виріс?
Олена мовчала, тільки руки, що лежали на колінах, ворушилися. Нарешті промовила холодно:
— Чого ти приїхала?
Люба так і стояла в порозі, озирнулася, чи немає поблизу стільця. Сама, без запрошення, пройшла до столу, взяла стілець і, розстебнувши верхній ґудзик на шубі, сіла. Глянула на Олену, яка, здалося, вже опанувала себе, і відповіла так же холодно:
— Не каятись. А дати сину те, чого ти не зможеш дати.
При слові «сину» Олена здригнулася:
— У тебе є син? — запитала з іронією.
Люба, здалося, не почула іронії.
— У мене немає інших дітей, крім Івана. Не нажила. А ти, я бачу, постаралася, — обернулася до Марійки, що зацікавлено визирала з другої кімнати. — Гарна дівчинка і на тебе схожа. Олено, я хочу поїхати до сина, хочу побачити його.
— Ти хочеш їхати у військову частину? — жахнулася Олена. — Ти хочеш…
— Хочу, — перебила її Люба. — Вибач, Олено, та настав мій час — я мушу повернути сина. Не думай, що все так просто, — я ніколи… Тобі цього не зрозуміти, бо ти весь час була поруч із ним, зі своєю донькою. А я, може, не одну подушку змочила сльозами. Хоча здогадувалася, що Іван у тебе, але ж не була впевнена.
— Ти плакала ночами? А ти знаєш, як я плакала, переносячи твій сором?! А ти знаєш, як він плакав?! Що ти знаєш? Приїхала: «Здрастє — я твоя мати». Не ти його мати, а я, бо це я його підібрала, коли ти викинула, мов щеня. Я вистраждала за тебе, коли він хворів. І на оцих руках він виріс, — підвела руки, тицьнула Любі мало не до обличчя.
— Оці руки його водили, коли він учився ходити. І оці руки, не такі, правда, пещені, як у тебе, вели його по життю. Іван — мій син, і я тобі його не віддам нізащо! Іди, звідки прийшла, — підвелася, даючи зрозуміти непроханій гості, щоб забиралася з хати. Обличчя її в цю хвилину було рішучим, і, коли б Люба продовжувала сидіти, вона могла б силою підняти її і виштовхати на вулицю. Але та підвелася і стала за спинкою стільця.
— Заспокойся, Олено, — промовила трохи з острахом. — Я тебе добре розумію. Та давай розсудимо по-хорошому. У тебе є ще донька, але, я бачу, за душею — ні копійки. Що ти даси Івану? А в мене інших дітей немає, але є гроші. Я хочу, щоб мій син став людиною.
— Такою, як ти? — Олена насмішкувато глянула в обличчя колишньої подруги. — Уявляю, скільки дітей виросте без батька.
— Кажи, що хочеш, думай, що хочеш, — ти маєш на це право. Але і в мене є права.
Олена, що ступила була до дверей, щоб відчинити їх перед непроханою гостею, вражено спинилася:
— У тебе є права на мого сина?
— Ти не хочеш мене зрозуміти, — промовила Люба з жалем. — Даремно. Я говорю не про ті права, що ти подумала. Та я маю право подбати про його майбутнє.