На цю мову відповів Бондаренко:
– Годі тобі, Андрію, там гинуть наші брати, земляки мої. Сам я з Грузького, люди свої там, а пани, кажуть, у Пашківці та Бихові «хазяйнують». Дозвольте, панове отамани, візьму з собою кілька сотень та виб’ю паноту звідти – і людям добре, і нам не убуде.
Заперечувати ніхто не став. Сам Журба, хоч і сопів, наче ковальський міх, проте також не сказав слова супротиву.
– Чи всі згодні? – запитав ще раз Швачка.
– Нехай буде так.
Колії Бондаренка збиралися в похід. Не брали тяжких обозів – мали швидко вертатися. На збори багато часу не потрібно було – кілька годин, і гайдамаки суворо виїжджають з міста, без пісень та довгих проводів.
Замикав гайдамацьку колону Іван Левченко зі своїми хлопцями. Гаранджі і Борщика з ними вже не було. Моторний курив люльку і суворо дивився вдалечінь, притримуючи рукою шаблю біля боку. Раптом ледь здригнувся, відчувши, як хтось схопив його за стремено.
– Ти чого? – гукнув він дівчині, котра щосили трималася його за чобіт.
– Порятуйте, паночку.
– Та чого ти справді? – Федір навіть трохи розгубився. – Хто це наважився ображати таку красунечку?
Дівчина навіть тепер не відпустила його чобота.
– Не мене – батька. Гайдамаки, себто панове козаки, хочуть його замордувати.
Тільки тепер до Федора дійшло, він спохмурнів.
– А він жид?
– Євреї ми бідні, паночку, ніколи зла нікому не робили. Я під карою смерті прийняла вашого Бога, я християнка, та батько заперся, не хоче визнавати Бога вашого, не хоче кланятися: гайдамаки його вб’ють, порятуйте, паночку, згляньтеся.
Моторний ще більше насупився.
– Чого це я маю вам помагати? Ви були першими прислужниками панів, по три шкури дерли з мого народу, продавали нас, як худобу, віру нашу паплюжили. Тепер, коли ми стали хазяями краю свого, то або розкайтеся, і живіть по наших законах, або приймайте смерть за гріхи свої.
– Але ж, паночку, я ж бачу – ви милосердний, у вас добрі очі. Я прийняла Христа в серце: він вчив нас пробачати, вчив бути милосердними. Згляньтесь, паночку, над моєю молодістю, пожалійте, вік за вас молитися буду.
Федір оглянувся навколо, чи багато козаків стало свідками цієї сцени, й переконавшись, що на нього ніхто не звертає уваги, знову поглянув на дівчину: це була гарненька чорнявка, шляхетність проглядалася в її очах та голосі, хоч і була одягнена у грубу сорочку та звичайну запаску. Та найбільше здивувала козака вишиванка на її сорочці. Було видно, що ця дівчина трималася за життя до останнього.
– Як тебе звуть?
– Рахіль, – мовила, та зразу сіпнулася. – Так мене звали до хрещення. Тепер я Оксана.
– Ось що, Оксано, візьми цей перстень, віднеси батькові, нехай скаже, що вірно служив отаманові Левченку. Запам’ятала?
– Так, – мовила дівчина, взявши з рук козака товстого золотого перстня.
– Тоді біжи, чого стоїш?
– Як я зможу вам віддячити, як зможу повернути персня?
Федір знизав плечима.
– Колись іще побачимося.
Федір якийсь час дивився їй услід, як вона бігла в бік міста. Саме там почався зараз суд і розправа над панами та орендарями, які попалися в руки коліїв. Дівчина бігла щодуху, щоб врятувати свого батька.
Моторний посміхнувся сам собі у вуса і рушив далі, слідом за своїми козаками.
Бідних євреїв не займав ніхто, а багато з них записалися до гайдамацького війська. Але було достатньо таких, кому гайдамаки не могли вибачити, через кого, власне, й почалося це повстання – лихварі, орендарі, перекупники та торговці людських душ, продажні судді, чиновники – всі вони погойдувалися на шибеницях поряд із панами – шляхтичами, не змігши сховатися від людського гніву.
Гордий єврей трясся як осиновий листок. Він був фармацевтом, виготовляв ліки для панів, а простий хлоп не міг собі купити в нього через велику ціну. Його руки не знали мозолів до останнього часу, але й тепер вони натерлися не від рала чи лопати, а від рушниці: фармацевт взявся за зброю разом з іншими євреями, захищаючи, як він думав, достойний лад у цій державі, своє право й життя, свою землю. Бився сміливо й жертовно, наскільки міг, не бажаючи коритися брудним хлопам. Він і тепер не бажав їм коритися, а трясучись ішов до шибениці. Гайдамаки ненависними поглядами проводжали його.
Дочка прибігла в останній момент, кинулася йому у ноги.
– Тату, не роби цього, скорися. Ми ж євреї, ми ж ніколи не пхалися до політики та справ військових, одумайся. Наша справа ліки, а не мушкет. Скорися: тепер ці люди володарі цього краю, це їхня земля, а нам робити свою справу. Навіщо йдеш на смерть?