Рахіль-Оксана кричала голосно, старий спробував її підняти, поставити на ноги.
– Встань, цуро моя. Ці люди хочуть, щоби я відрікся від Єгови, а я вже застарий. Шкода, що не дочекаюся внуків, не зможу навчити їх. Та ти, цуро моя, пам’ятай мої заповіти і… живи.
Журба, який стояв поруч із Швачкою та спостерігав усю цю сцену, суворо приступив і взяв дівчину за руку, щоб відіпхнути від старого.
– Годі цього. Бачиш: твій батько хоче померти як герой. Він все життя служив панам, плазував перед ними, лікував наших гнобителів. А перед нами плазувати не хоче. Він досі має нас за брудних гоїв; за хамів, для нього не існує українського народу, а тільки бидло, яке готове зранку до вечора працювати на нього, не маючи ні ліків, ні школи, ні навіть своєї віри та звичаїв, яку відібрали пани. Тож хай гине.
Він відірвав дівчину від старого, зазирнув йому в очі. Вони так і стояли, дивлячись один на одного очима, повними ненависті, але не зневаги. А гайдамаків ця промова зачепила за живе.
– Досі нас прокляті мають за своє бидло. Жару їм, дайте жару жидові! – гуло навкруги грізне воїнство.
– Заждіть, пане отамане, адже батько колись прислужився гайдамакам. У нього є заслуги, – спробувала перекричати всіх Оксана.
– Які заслуги, про що ти говориш, цуро моя, – голос єврея дрижав, він боявся вже не так за себе, як за дочку, яка не знати що замислила.
– Так, мій батько прислужився колись отаманові Левченку. Ось, він навіть перстень свій дав!
Дівчина показала Журбі персня. Дехто з гайдамаків також це почув, – і коло стихло. Підійшов Швачка.
– Ти, мабуть, брешеш, дівчино. Якщо так, то гляди: отаман Левченко суворий і дуже розізлиться.
– Не брешу, ось вам хрест.
Вона перехрестилася. Коло, після якоїсь паузи, раптом зайшлося реготом.
– Глядіть, панове, коли треба, то й жидівка перехрестилася й по-нашому щебече – ось що таке народна сила, – сміялися вони поміж собою.
– Годі цього, – раптом вибухнув гнівом Журба. – Нема нікому прощення, кого наш суд засудив, інакше це буде не суд народний, а чорт-зна що. Ведіть жида до петлі.
Дівчину відіпхали, а старого взяли під руки.
– Ні, цуро моя! – гукнув єврей.
– Тату! – кричала дівчина.
– Годі!!! – раптом, наче грім, пролунав голос, хтось стрельнув угору. Усі принишкли і розступилися. Усередину виїхав на коні Федір Моторний.
– Не займайте його, це мій жид.
Журба став проти нього. Вийшов і Швачка.
– Овва, звідки в тебе, чесного сіроманця, власний жид завівся? Я вже чотири десятки років бурлакую, панів скубу, а ще на жида не наскладав, ніяк не можу собі придбати. А ти такий молодий, а вже жида свого маєш, та ще таку жидівочку ладну в придачу.
Гайдамаки зло зареготали. Моторний зіскочив з коня, бо не личило верхи розмовляти з отаманами.
– Панове-отамани, якщо смертельної провини за тим жидом нема, то прошу його відпустити. Він колись прислужився товариству і заслуговує на прощення.
Журба спохмурнів.
– Що ти кажеш таке, отамане?! Та краще б мене повар сатани зісмажив та приніс на обід своєму панові, ніж мав би мені жид в лиху годину на поміч прийти.
– Може, тобі й так. А я готовий хоч з жидом, хоч з бісом чи самим сатаною злигатися, тільки щоб прислужитися народному ділу, – гостро відрізав Моторний.
Колії загули. Дехто з них був на боці Журби, інші підтримували Моторного. Швачка махнув рукою, щоб усі затихли.
– Скажи, брате, чим цей жид заслужив перед тобою?
Федір насупився.
– Брате Микито, а чи мого козацького слова тобі не вистачить?
Швачка примружився. Проте мовив, щоб усі чули:
– Панове-молодці і ви, старшини. Левченко – отаман суворий, а Федька Моторного ми також знаємо, і словами він на вітер не кидає. А як ви гадаєте, панове?
– Та хай собі забирає, – відповіло, хоч і не дружно, коло.
Моторний поклонився усім, узяв за повід коня й пішов геть. Оксана схопила свого батька за руку й потягла слідом.
– Стривайте, а як це так просто? – гукнув Журба, незадоволений таким рішенням, проте гайдамаки вже зашуміли, переймаючись чимось другим.
Оксана бігла за Федьковим конем, тягнучи за собою батька, який, на диво, уже не чинив ніякого опору.
Від’їхавши, Федір зупинив коня, оглянувся.
– Ви тепер вільні.
– Спасибі вам, паночку! – палко мовила дівчина.
– Дякую, – підійшов і старий. – Тепер я бачу, що й серед гайдамаків є люди шляхетні.
– Пізно все-таки дійшло до тебе, – буркнув Моторний. Він знову закурив свою люлечку і торкнув коня острогами – робити добрі справи приємно, але треба врешті-решт доганяти свою сотню.