– Чи побачимося ми ще з тобою?! – раптом гукнула услід Рахіль-Оксана.
Моторний зупинив коня, круто розвернувся.
– Хтозна? – відповів, махнув на прощання, а тоді погнав свого коня щодуху геть.
Розділ 23
– Рятуйте! Рятуйте, людоньки, убивають!!!
Осавул Якименко стояв на подвір’ї панської економії і знову слухав ті навіжені крики. Це репетувала якась молодиця, котру осавул Якименко ніби й знав, однак впізнати не міг. Її міцно тримали за руки двоє кремезних козаків, а він – Якименко – карав її сина – непокірного хлопчиська Сенька, що насмілився тікати з села до коліїв. Хлопець, роздягнений до пояса, лежав на широкій дубовій лаві; за руки та ноги його тримали двоє посіпак, а сам Якименко щосили бив нагайкою по спині.
Нарешті зупинився, витер піт з лоба. Був червоний, як буряк, важко дихав. Дивлячись на «розписану» спину юнака, спитав:
– Ну що, шельмо, будеш мені коритися, будеш кланятися низенько, будеш слухати і виконувати всі мої накази?
Один з козаків пустив руки хлопця – і той зміг подивитися на свого кривдника. Якименко помітив якийсь страшний блиск у його очах.
– Я ніколи не буду твоїм бидлом! Я, гайдамака Сенько, – козак з козачого роду і повік не буду твоїм попихачем, скоріше здохну!
Осавул аж зубами заскреготів.
– Держіть, – скомандував коротко.
І знову засвистіла нагайка, знову заголосила Сенькова мати, пориваючись кинутися до сина.
Спина хлопця була вся в крові. На лиці – ні кровиночки, був блідий, мов полотно. Лише карі очі суворо дивилися на осавула. У них було більше ненависті, ніж покори.
– Ну, що тепер скажеш? – спитав Якименко.
Сенько лише плюнув (вірніше спробував плюнути, бо слини в пересохлому роті не було) осавулові під ноги. Той до болю в суглобах стиснув нагайку.
– Прости мене, Господи, але, певно, доведеться взяти гріх на душу…
Раптом він прокинувся. Оглянувся: був у своєму домі, на своєму ліжку. Поруч лежала Гелена.
– Що з тобою? Чого не спиш? – запитала, позіхаючи.
– Нічого. Відчепися.
– Як ти зі мною говориш?
– Відчепися, кажу! – гаркнув осавул, встаючи з ліжка.
– Дурний хам.
– Хвойда.
Якименко підійшов до стола, узяв кварту і налив із неї у чарку. Випив. Занюхав рукавом. Тоді виглянув у вікно: було тихо.
Із карою для Сенька і Кіндрата він трохи переборщив. Сенько не витримав, помер. Його вже відспівали і похоронили, але осавулові досі чується крик його матері. Він, Якименко, не хотів цього, бачить Бог. Хлопчина видався занадто затятий, не хотів коритися. Колись так само осавул виховував молодого Бондаренка, однак той виявився набагато сильнішим. А от Сеньки шкода.
Тим часом над краєм почали збиратися хмари: неспокій дістався і сюди. У Радомишлі уже були польські жовніри, котрих перекинули сюди десь із Житомира; на сході ж повстанці уже взяли Фастів. Хтось із них дістанеться першим до Грузького, осавул просив Бога, щоби це були саме поляки. Не гаючи часу, осавул уже розбирав свої пожитки на вози і лише чекав сигналу від свого товариша сотника Щербини, що настав час забиратися. І тікати.
Проте сталося навпаки: першими підтягнулися жовніри та шляхта і отаборилися під Пашківкою.
– У панів досить значна сила, тож невеликими загонами гайдамаки сюди потикатися не будуть, – передавав новини посланець від Щербини.
– А великими?
– Що – великими? – не второпав козак.
– Великими силами? – перепитав Якименко.
– Гм. Головні сили їхні під Фастовом.
Ці новини трохи потішили осавула, навіть почала забуватися пригода із Сеньком…
Воронович, що саме прибув до Пашківки, достеменно не знав, де зараз знаходяться гайдамаки, і це його трохи нервувало. Вояки отаборилися просто серед поля, поставили вози рядочками, розбили намети й заходилися готувати собі обід. Шляхтичі, котрих тут було більше сотні, посідали окремо від жовнірів, повиймали сулії з винами та наливками й почали частуватися.
Воронович намагався пояснити їм, що було б добре укріпити їхній табір і виставити дозори, однак усі присутні відмахувалися від нього.
– Іди, пане, до ротмістра.
Пан Воронович так і зробив: відшукав командира – втомленого з вигляду мужчину років сорока – і спробував йому пояснити своє бачення справи.