– Тихо, братику, я тебе не скривджу…
Іван Бондаренко тут був не один. Ганебно лежачи в бур’янах, від гайдамацької помсти ховався славний ротмістр Воронович. Із наближенням отамана шляхтич ще більше завмер і почав просити всіх святих, аби запорожець його не побачив. Бур’яни ці були посохлі, однак густі й високі, так що Бондаренко проїхав поруч із Вороновичем і не побачив його.
Вороний ротмістра почав задирати голову, а тоді розвернувся і відбіг геть, виманюючи за собою Бондаренка.
– Куди ж ти, братику? – дружньо мовив отаман і, спішившись, продовжував переслідувати вороного.
Воронович видихнув: гайдамака його не помітив. Перехрестився навіть. Раптом посміхнувся.
– Але ж цей гунцвот хоче забрати мого коня?!
Раптом дика злість охопила ротмістра. Де ж таке бачено: шляхтич ховається в бур’яні, а лотр забирає собі його аргамака! Та це ж сміх! Ганьба! Набравшись мужності, Воронович легенько виглянув: Бондаренко таки допав його коня і тепер, тримаючи за вуздечку, гладив по гриві, пестив і щось промовляв примирливо. Від цього в ротмістра ще більше стиснулися кулаки. Він висунувся зі своєї схованки і сторожко оглянувся по сторонах: колії уже відійшли подалі: одні поверталися до Пашківки, а інші направилися далі на захід, у бік села Грузького.
Зараз була нагода напасти на козацького отамана і його порішити. А ще краще – взяти живим. Живий Бондаренко! Зробивши це, пан Воронович зазнає такої слави поміж панством, що й праправнуки пам’ятатимуть!
Тим часом Бондаренко уже вкоськав його коня, узяв за вуздечку і повів назад, приговорюючи:
– Бачиш, вороненький, твій старий господар покинув тебе напризволяще. Я ж тебе любитиму, чесатиму.
Отаман саме підходив до коня, став у стремено, аби вскочити, як раптом напав Воронович. Зробив це блискавично, маючи намір ззаду вдарити отамана по голові руків’ям пістоля, а потім завалити на землю і зв’язати. Ротмістр уже був поруч, розмахнувся для удару, як раптом кінь сіпнувся зі страху, так що удар вийшов не дуже точний. Воронович вдарив ще, і ще раз, однак Бондаренко почав захищатися, доки врешті Воронович не зробив йому підніжку – і вони обидва не полетіли у бур’ян.
Опинившись зверху, Воронович застогнав люто, а тоді заходився бити пістолем гайдамаку по голові, однак Бондаренко став ухилятися й крутився щосили, аби скинути із себе пана.
Раптом Воронович зрозумів, що козацький ватаг надто сильний і так просто його полонити не вдасться. Ротмістр добув ножа і вдарив, цілячись у шию, однак Бондаренко заблокував цей удар, зібрав усю свою силу і, скрикнувши, скинув із себе Вороновича. Ротмістр напав знову, однак отаман уже встиг скочити на ноги, а в руках його блиснув ніж. Воронович вдарив, однак гайдамака спритно ухилився, а натомість черкнув сам.
Ротмістр закляк, схопившись за горло: кров так і цебеніла крізь розчепірені пальці. У запалі боротьби Бондаренко, скрикнувши, підскочив до Вороновича і всадив йому ножа у груди по саму рукоять.
– На5 тобі!
Воронович застогнав дико, видихнув, а тоді упав на землю. Бондаренко стояв над ним, важко дихаючи, тоді обшукав мертвого ротмістра, зняв пояс разом зі зброєю та іншим воєнним причандаллям і пішов до свого коня.
Звістка про напад гайдамаків і розгром панів під Пашківкою миттю облетіла усю околицю.
До Грузького її приніс один із панів, що зумів врятуватися від гайдамацької погоні. Якименко, лише почувши таку новину, тут же побіг до свого дому: у селі йому більше лишатися не можна.
– Швидко, сідай на воза! – скомандував своїй жінці.
Пані Гелена відчувала останніми днями тривогу свого чоловіка, тому відразу зрозуміла, що сталося щось жахливе. У них давно уже був приготований віз, де Якименко тримав усе найцінніше. Коні також стояли нагодовані. Осавул швидко запряг, тоді ж вискочив на воза поруч із дружиною і в’йокнув, вдаривши батогом. Коні зірвалися з місця і скоро винесли воза крізь відчинену браму.
Якименкові будь-що треба було дістатися до Радомишля – там уже безпечно. Там – війська. Хоча у Пашківці вони також були…
Осавул провів у цих краях усе своє життя, тому всі дороги і стежки навколо села знав досконало. Була одна лісова доріжка, котрою можна було дістатися до міста навпростець, тож Якименко повів своїх коней саме туди. Гнав щосили, оглядаючись, чи хтось за ним не женеться, чи хтось не пильнує.
– Здається, нікого, – заспокоїв сам себе, а заодно і налякану дружину. – Нічого, вирвемося.
Сказавши це, помацав сіно під собою: там були три наладовані пістолі.
– Вирвемося, – мовив ще раз, видихнувши та знову стьобнувши коней.