Дорога, якою планував тікати Якименко, тягнулася лісом. Опинившись за першими деревами, осавул знову видихнув із невеликим полегшенням: тут уже спокійніше. Коні продовжували бігти клусом, воза кидало по вибоїстій дорозі, однак осавул зупинятися й не думав – підганяв коней все сильніше.
Чимдалі пан осавул віддалявся від Грузького, тим спокійніше ставало на серці. Страх відійшов.
– Нічого, я ще повернуся. Вони ще побачать, хто такий Якименко!
Він ще раз гукнув на коней, знову вдарив батогом.
– Нічого. Гроші я встиг поховати – ніколи не знайдуть. Документи – зі мною. Хату і економію спалять, це правда, худобу поріжуть, коней заберуть. Але земелька… Земелька то залишиться. Нічого, коли повернуся – по три шкури з них спускати буду!
Раптом осавул почув якісь дивні звуки. Прислухався. Ні, певно причулося.
– Вйо! – знову стьобнув коней.
Та ні, щось таки є. Немов вершники. Так, хтось іще їде цим лісом, доганяють.
– Вйо! Вйо!
Якименко почав бити коней ще сильніше, однак возом по лісовій дорозі надто швидко не розженешся. А погоня тим часом наближалася. Ось, видно уже вершників у гайдамацьких строях з-за дерев.
– О, Матко Боска! – стогнала позаду пані Гелена.
– Вйо! – продовжував бити коней Якименко, однак гайдамаки вже були зовсім близько.
– Стій, Якименко! – крикнув один із них – аж луна пішла лісом.
Він впізнав його – Бондаренко! Руки і ноги враз заклякли від страху, голос занімів. Заквиливши, осавул витягнув одного з пістолів і, не цілячись, вистрелив тремтячою рукою. Промахнувся. Заходився діставати другого, однак у ту саму мить вистрелив Бондаренко, поціливши Якименкові у груди. Осавул змахнув руками, а тоді полетів із воза на землю.
Тут же дико скрикнула пані Гелена. Сяк-так – вона схопила за віжки і стримала сполоханих коней, котрі злетіли з дороги і стали тягти воза крізь густі чагарники. Ридаючи, жінка злізла на землю і побігла до свого чоловіка. Гайдамаки були вже тут. Бондаренко тримав напоготові пістоля, однак він вже був не потрібний: падаючи, Якименко розчерепив собі голову об пень.
Пані Гелена кинулася до свого чоловіка, намагаючись привести до тями. Ще не зрозуміла, що він уже неживий.
– Хто така? – тихо спитав Бондаренко у Кіндрата, котрий кинувся у погоню разом з гайдамаками, показуючи дорогу.
– Жінка його. Ляшка.
– Мучила? – запитав отаман.
– Нє, вони тільки побралися, – ухильно відповів хлопець.
– Обшукайте воза! Документи, гроші і зброю забирайте, воза лишіть.
Зробивши свою справу, гайдамаки поїхали геть з того лісу, залишивши вдову Якимиху наодинці зі своїм горем.
Розділ 24
Гайдамацьке військо стояло біля міста, готове до подальшого походу. Пристрасті трохи стихли: поляків і євреїв уже ніхто не займав, тож вони поволі повиходили зі своїх схованок. Гайдамаки обговорювали останні новини: розвідка донесла, що до них наближався полк донських козаків.
Перетинатися із російськими солдатами колії бажання не мали: нехай вони вже собі, а повстанці – самі по собі. До того ж до кінця не було зрозуміло, як поведуть себе москалі. До донців ставлення було трохи інакше: Запоріжжя і Дон завжди вважалися побратимами.
– Донські козаки ніколи нам шкоди не зроблять! – говорив один із запорожців, курячи люльку. – Клянуся вусами, донці скоріше проти свого царя підуть, ніж підіймуть руку на брата.
Такі розмови заспокоювали, навіть вселяли надію: якби цілий полк донських козаків приєднався до повстання, то стриму такому війську не було б до самого Львова, а може, й до Варшави.
Чекаючи зустрічі із донцями, Залізняк зі старшинами притримали переможний похід коліїв на кілька днів. У тім, короткий перепочинок для війська не завадив би, тому гайдамаки засіли в таборі, порозпалювали вогні й заходилися варити кашу.
Тим часом Залізняк сидів у своєму наметі разом з товаришами, і вони все обговорювали різні варіанти ведення переговорів із донцями.
– Ми із дончаками були завжди добрими друзяками, навіть братами, постійно допомагали один одному, – говорив Залізняк.
– І царедворцям це добре відомо! Можливо, навмисне підсилають того полковника, аби нашу пильність приспати, – мовив один зі старшин.
Залізняк поглянув на Гонту.
– А ти що скажеш, пане Йване?
Гонта затягнувся люлькою.
– Ви, панове запорожці, обіцяли, що знайдете і покараєте винних за погроми в Умані. Мусимо доказати, в першу чергу, самі собі, що ми є військо – дисципліноване і відповідальне, котре може говорити від імені всього народу, а не зборище зарізяк, годних лише палити і різати. Хто ж із нами захоче вести якісь преговори?