Тепер запала мовчанка. За якийсь час її перервав Залізняк.
– Бачу, кошовий також не сидів склавши руки. Добре він все обдумав, хитрує. Сподіваюся тільки, що не перемудрує він сам себе.
Це було закінчення розмови.
– Коли так – то й так, – мовив до своїх супутників сивовусий посол. – Ми своє сказали. Тепер нехай наш язик інше діло робить: зубам помагає. Давай, Максиме, обід!
Рада відбулася ввечері, коли трохи спала денна спека та всілася курява. Гайдамаки зібралися в коло, оточивши зроблений нашвидкуруч поміст із грубих дубових дощок. У колі вже була старшина. Говорили коротко, по-військовому, швидко вирішивши багато питань, а між тим і призначення Івана Гонти уманським полковником: йому було надано пернач і бойове знамено.
Після того в коло вийшов старий дід – певно, найстарший із гайдамаків.
– Панове-товариство! – заговорив тремтячим голосом. Усі тут же затихли, почали слухати. Дід продовжив:
– Коли ми прийшли до Холодного Яру, то вибрали собі старшин, отаманів, що мали вести нас до бою. Тепер же ми визволили велику частину нашої України від панського ярма, під наші стяги стали тисячі посполитих, ми відродили козацькі звичаї і порядки. Тому, за давнім законом козацьким, ми тут, на великому військовому колі маємо вибрати собі не просто отамана, а гетьмана!
Гайдамаки загули.
– А що, дід правду каже – тепер за нами ціла земля стоїть! – гукнув один зі старшин і всі його підтримали.
У колі зашуміли, заговорили, засперечались… Раптом хтось крикнув:
– Неживого хочемо!
– Залізняка!!! – нараз тисячоголосо ревнуло військо.
– Максима!!!
– Бондаренко, Бондаренка! – почулося з іншого кінця.
– Залізняк!!! – з тисяч грудей вирвався крик і ехом розійшовся аж до Грекового лісу.
– Бондаренка! – не шкодуючи горлянки, репетував якийсь молодий козачина.
– Залізняк!!! – вкладаючи всю душу в це ім’я, крикнув народ, що зійшовся сюди з усієї України. Зійшовся задля того, аби зустріти тут свою долю, долю свого краю. Аби розбудити її.
– Залізняк!!! – вдруге гукнули повстанці.
– Залізняк!!!
– Бондаренко! – продовжував хрипіти козачина, але його хтось штовхнув у бік.
– Та заткнися ти.
Дід з-поміж старшини вивів на середину Максима Залізняка.
– Кидайте шапки.
За мить гайдамаки закидали отамана своїми шапками, виявляючи до нього свою довіру, повагу, любов, надію… Десяток тисяч душ назвали Залізняка своїм батьком.
– Ну що ж, голубчику, військо вибрало тебе не просто отаманом – гетьманом! Давайте булаву, – мовив дід, і йому хтось приніс її, замотану в червону китайку. Дід подав булаву Залізнякові.
– Бери булаву!
– Не хочу, – відповів Залізняк, як велів старий звичай.
Дідуган підійшов удруге:
– Бери булаву!
– Відчепися від мене, діду. Не треба мені вашої булави.
Старий заговорив і втретє:
– Бери булаву, сучий сину!!!
Залізняк підняв булаву високо над головою.
– Слава!!! – заревіло військо, ніби вистрелило сто гармат.
Тим часом дідуган взяв із землі у долоню болота. Він кинув грязюку Максимові в обличчя, добре розтер.
– Щоб не зазнавався, сучий сину. Ми тебе, сучого сина, гетьманом вибрали, ми й скинемо!
Нарешті дідуган відійшов. Біля Залізняка стали два бунчукові товариші: один – з бунчуком, другий – з запорозькою корогвою Пречистої Діви. Максим високо над головою тримав булаву.
– Слава!!!
Ніч була місячна. Зірки світили так ясно, як не світили вже давно. Принаймні, Максим вже давно не бачив таких зірок і мимоволі замилувався ними. Він уже перевірив варту навколо табору і тепер стояв собі, дихав нічним повітрям та курив люльку. Також він дав декілька важливих наказів своїм старшинам. Це – на випадок, коли москалі його арештують. Найперше – не вступати в бій, а швидко розбрестися лісами та Диким Полем, поділившись на дрібні ватаги. Усе майно надійно заховати. Зберегти боєздатність загонів, котрі мають вести «лісову» війну із загарбниками. Усі документи, в разі чого, переховати, а потім передати кошовому Калнишевському. Між документами – і «Золоту грамоту». Нехай хитрий Калниш сам думає, що ж цим має робити.
Однак це мало відбутися лише в крайньому разі: Залізняк покладав дуже велику надію на переговори з москалями.
У своїй голові новий гетьман постійно прокручував те, як має вести ці переговори із Гур’євим, якої сторони триматися і на чому наполягати. Залізняк і його канцелярія вели переписку із московськими полковниками і генералами вже давно, відколи почалося повстання. Гайдамаки запевняли царську владу у тому, що повстали вони не проти державного ладу, а проти католицьких ксьондзів, орендарів та ненависних конфедератів. Залізняк хотів будь-що залучитися підтримкою російських генералів не лише для того, щоби вести подальшу боротьбу із подяками, а й щоби унеможливити конфлікт із москалями, до котрого повстала Україна поки що була не готова.