Козацька рада і обрання його гетьманом було одним із кроків для того, щоби замкнути на собі місію переговірника. Напевно, москалі почнуть переговори багато з ким у гайдамацькому війську, намагаючись розхитати його, розколоти і тим самим послабити позиції, однак тепер уже нехай буде відомо всім: є Україна і є гетьман!
Тривогу в душі посіяли вісті від кошового отамана. Якщо москалі і справді так вороже настроєні і підуть на Україну війною, то скоро все тут перетвориться на згарище і пустелю. Ні, цього допустити не можна. Треба будь-що переконати москалів у своїй дружбі. Що ж до кошового… Калниш – старий і хитрий лис. Він уже стільки років тримає владу на Запоріжжі в своєму залізному кулаці і тою владою поступатися ні перед ким не хоче. Досі він був єдиним представником козацтва, із котрим рахувався царський двір, тепер же він, Залізняк, може перехопити це, а разом із тим і владу на землях запорозьких. Певно, старий лис налякався…
За тими думками Максим не відразу зауважив, що до нього наближається якась постать. Приглянувся – Гонта.
– Що, роздумуєш, пане гетьмане?
– Міркую, пане полковнику.
– Бачу, не прийшла тобі до душі запорозька порада.
Залізняк посміхнувся.
– Тут, пане Іване, не в тім річ. Порада хороша: кошовий по-своєму про край дбає. Я про інше. Мене люд гетьманом вибрав і годилося б зробити щось достойне, а не сховатися в кущі. З мене і так толку без війська мало буде: гайдамацьких ватагів багато, що загони водити зможуть. Не гірш за мене хлопці справляться. Непотрібним я стаю. От і надумав здатися москалям.
– ????
– Чого ти дивуєшся, брате? На відкритий бій з москалями ставати не можна – сила не та. Зроблю все можливе, аби того бою не сталося, аби повернути справу в потрібне нам русло. Сподіваюся, мені це вдасться.
– А коли – ні? – запитав полковник.
Залізняк вибив попіл з люльки, тоді знову неквапом її набив.
– Це сказати легко – розпорошити військо, поховатися у лісах та степах. Москалі напевно слідкують за кожним нашим кроком, половину війська переб’ють, доки поховаємося по норах. А так я піду до них, почнемо перемовини, закручу їм голову… Москалі ж не будуть сподіватися, що хтось розпустить військо в той час, як пан гетьман з генералами мальвазію буде пити.
Гонта також закурив.
– Думаєш, москалям можна вірити?
– А в нас іншого шансу нема. Якщо хочемо своєї України, то мусимо не лише шаблями махати, а й союзників собі знайти. Так зможемо визволити всі українські землі аж до самого Перемишля.
Обоє помовчали, випускаючи клуби їдкого диму із легенів.
– А я все ж схиляюся до думки кошового: треба бути готовим до війни на два боки, – мовив Гонта.
– Це згубна для України війна, і вона нічого доброго не принесе.
– Твоя правда.
Знову мовчанка, дим.
– А ти б не пішов зі мною на переговори, пане полковнику? – раптом запитав Залізняк.
Гонта покрутив головою.
– Не знаю. Якщо треба, піду.
– Пани за твою голову призначили велику винагороду.
Гонта лише махнув рукою.
– Двічі не вмирати, брате Максиме.
Вони обійнялися по-братськи, а тоді розійшлися: треба було добре відпочити перед завтрашнім важким днем.
Розділ 25
Рейд Івана Бондаренка вдався на славу: пани були биті, захоплено їхній обоз, надвірні козаки на чолі зі своїм сотником Щербиною приєдналися до повстанців. Із Пашківки Бондаренко вирішив перейти у рідне Грузьке: звідти легше було накрити похід коронних військ, що зосередилися в Радомишлі.
Крім справ військових, в отамана було ще немало інших клопотів: треба було організувати селянство, поділити на сотні й десятки, кожному дати якусь роботу. Почувши про прихід гайдамаків, люди почали підійматися, громити панські економії, фільварки, палити орендаторські доми, корчми і млини. Бондаренкові потрібно було якось приборкати цю стихію, дати всьому лад. Найзавзятіших він записував до війська, формуючи нові загони, давав їм хоч якусь зброю і приставляв бувалих гайдамаків, аби вчили військовій справі.