– Шлюб із примусу – це недобре. Весілля має бути по любові. Ти мене любиш?
– Так. Так, чорт забирай.
– А звідки знаєш?
Тепер замислився Бондаренко, аби знайти потрібні слова.
– Коли кожен день зазираєш в очі смерті, то почуття дуже загострюються. Саме на війні людина себе показує: яка вона є насправді – без лукавства і прикрас. На війні кожен день – як останній. Тому ці дні хочеться прожити так, щоби потім ні про що не жаліти.
– Тоді піду…
Священик обвінчав їх із самого ранку, а по обіді мали справити скромне «похідне» весілля: без горілки, зате з музикою. Почувши, що їхній отаман одружується, люди позносили, хто що мав, аби пригостити, аби привітати Бондаренка та його молоду наречену.
Однак не всі колії схвалювали вибір молодого отамана. Сидячи серед табору та споживаючи весільні страви з узваром, колії говорили собі впівголоса. Тут до них придибав дідуган, сліпий кобзар Грицько Тягнинога із хлопчиком – поводирем. Гайдамаки добре його знали, тому посунулися, зробивши місце в своєму колі.
– Дарма Бондаренко взяв собі шляхтянку. Ми воюємо з панами, кров свою проливаємо, а йому весілля захотілося, – мовив один з коліїв, багато хто його підтримав.
– Даремно ви так, хлопці, – заперечив дід Тягнинога. – Війна війною, а життя іде.
– Хіба ж поміж нашими не було достойної дівки чи молодиці?
– А тут уже справа така, сердечна. А долі, як всі знають, і конем не об’їдеш.
– Воно-то так, – погодилися гайдамаки.
Дід швиденько налаштував свою кобзу і завів пісню. Було весілля, тож завів веселої. Хлопці спочатку слухали, а тоді один за одним почали підтримувати.
Так коліїв у «весільному» таборі і застав вечір – всюди запалали вогні. Бондаренко сидів за столом на чільному місці поряд зі своєю молодою та в оточенні гайдамацьких старшин.
Розмовляли. Раптом десь з боку лісу почулося кінське тупотіння і скоро у табір в’їхали гайдамаки на чолі із Іваном Левченком. Побачивши товариша, Бондаренко підвівся, Левченко також спішився.
– Чули-чули, пане отамане, про твоє весілля! Прийми щирі вітання!
– Дякую, брате.
Оба товариші сердечно обнялися.
– То дайте ж мені добрий коряк та налийте горілки по самі вінця, аби я міг собі випити за щастя молодих! – гукнув Левченко.
Козаки швидко знайшли коряк, наповнили його, а тоді подали Іванові. Той хукнув і заходився пити. Раптом стримався, ковтнув те, що було в роті, а тоді запитав:
– Це що?
– Узвар! – гукнув хтось із боку і всі навкруги зареготали.
– Чого ж ви мені, іродові діти, узвару дали? Я ж горілки просив! Невже шкодуєте своєму братові доброї чарки!
– Так нема в нас оковитої: Бондаренко власноруч усю горілку із діжок повиливав, тому тепер узвар хлепчемо!
Левченко почухав потилицю.
– Он воно що. Скажу вам, товариство, що весілля без горілки, як юшка без риби.
– Ти ж знаєш, брате, що козакам у поході пити заборонено.
– Воно-то так.
При цьому Левченко допив узвар, витер уста.
– Що ж, тоді веселися, брате, до ранку, а вже там побалакаємо.
Левченко хотів іти, однак Бондаренко вийшов з-за столу, підійшов до нього і взяв під руку.
– Розкажи, братику, що там чути? – Було видно, що отаман і справді хвилюється і переживає за все, що відбувається навколо.
– Ішов би ти до молодої… Нічка червнева така коротенька.
– Ще висплюся.
Відійшовши трохи, Левченко почав розповідати.
– Зближаються каральні війська гетьмана Браницького. А ще – Стемпковського.
– Багато їх?
– Ну, думаю справимося. Однак їх треба добряче зустріти, щоби не розсипалися по селах і не почали екзекуції: ляхи пеклом на нас дишать, тож будуть мститися.
Бондаренка ця новина зовсім не налякала: він був готовий до такого повороту подій.
– Ляхів я не боюся. Ми можемо справитися з ними і всипати їм доброго перцю. У нас уже достатньо сили, а люди будуть битися мужньо, бо вже встигли відчути вільне життя без панщини. За таке, брате, не один годен піти на смерть. Мене більше шпетить, чи москалі не втрутяться. Чи не стануть «православні брати» на бік ляхів?
Левченко спохмурнів.
– Думаю, Протасов із Стемпковським заодно. Московські війська підтягують сюди, немов хочуть закрити капкан. А що Залізняк?
– Сподівається на перемовини.
– Дарма… Буде довга і тяжка війна. Ховати зброю, припас і бути готовим піти в ліси малими ватагами. Земля повинна горіти в панів та їх московських прислужників, а там, дасть Бог, колись дочекаємося слушної миті і завдамо смертельного удару.