Бондаренко не погодився.
– Наразі нічого ще не відомо. Залізняк покладає дуже великі надії на переговори із москалями, сподівається переконати їх у тому, що ми можемо стати цариці у великій нагоді. Адже суне війна з турком…
Левченко розправив вус.
– Із москалями дарма говорити і укладати якісь договори…
– Може, і так. Та нам зараз найголовніше – зберегти наші села і містечка від руйнування…
– Ой, не знаю…
Вони іще трохи поговорили, порадилися, тоді розпрощалися і розійшлись…
Розділ 26
Кіндрат Лусконіг стояв із закладеними за спину руками і посміхався. Був вимитий, поголений, вдягнений у білосніжну вишиванку. Поруч із ним стояло ще десяток гайдамаків, що чекали своєї смерті.
Навпроти них розмістилися інші колії, переважно із запорожців: їм було визначено здійснити вирок гайдамацького суду. Мушкети вже наладовані, дула ж дивилися на приречених і дихали на них холодним своїм подихом для того, щоби за хвилю кинути вогнем.
– Стріль!
Мушкети гавкнули – тіла стратеників здригнулися і за мить попадали на землю.
– За что их так?
Це питання задав донський полковник Гур’єв, що спостерігав разом із Залізняком за стратою гайдамаків.
– Вони порушили військовий закон. Ми ж самі піднялися проти сваволі конфедератів, тож тепер сваволі більше терпіти не будемо.
Вони удвох рушили в бік намету. Залізняк продовжував говорити, намагаючись пояснити полковникові причини і наслідки повстання…
– Ми ж не якісь розбійники, що почали різню заради наживи. Сам бачиш, пане, у нас тут всюди лад, порядок. А ляхи на нас брешуть, немов тут зібралося саме бидло.
Гур’єв був суворий, бородатий, одягнений у однострій донських козаків.
– Ну что ж, генерал Кречетников согласен вас принять.
– Ну, то вже спасибі. Хочу вас переконати, що наше військо зможе бути дуже корисним нашій матінці-цариці.
Донець зупинився, поглянув на Залізняка.
– Какая же она матушка? Вон земли поотбирала и у нас, и у вас, запорожцев. Вражья баба она, а не матушка…
Залізнякові не дуже сподобалася така відвертість.
– Баба, – повторив. – Ти ж, пане полковнику, не бачив, що у нас тут конфедерати виробляли!
– Да видел я!
Вони зайшли в шатро, сіли обідати. Залізняк уже, як міг, частував донського козака, розповідав, наскільки важливі можуть бути вони для цариці.
– Ми ж можемо тиснути з одного боку на ляхів, а з іншого – на татар і турків. У нас сила ого-го!…
Гур’єв потягнув добрий кубок горілки, почав закусувати питаючи.
– А что у вас там за история с «золотой грамотой»?
– Так хіба ж це у нас? Та нашим людям католики вже так у печінках сиділи, що вони молилися на царицю більше, ніж на самого Господа. І тепер одна надія наша на вас, брати: як не поможете з ляхами, як не припнете їх на доброму ланцюгу – біда нам буде. Тож десь і з’явилася чутка про ту «золоту грамоту», хоча її ніхто зроду й не бачив.
Пообідавши, Гур’єв почав збиратися.
– Ти скажи там своїм, друже, що ми готові будь-який наказ цариці виконати і проти вас ніколи не станемо, бо ми є браття. У нас віра одна, отже, й одна доля. Навіть якщо накаже зброю скласти – складемо. Лише не перед ляхами, бо вони наступного дня не тільки нас поріжуть, але й дітей наших.
Гур’єв поплескав Залізняка по плечу.
– Хорошо, братуха, скажу. Думаю, скоро тебя позовет генерал к себе: теперь мы будем вас обедом кормить. Бери своих старшин и приходите, не бойтесь. Мы, донцы, вас в обиду никогда не дадим.
Гур’єв безкінечно обіцяв підтримку, постійно наголошуючи на тому, що православних цариця ніколи в біді не покине. Говорив, що війська цариці ввійшли, щоб приборкати конфедератів та утвердити на польському престолі короля Понятовського.
– А ми проти корони не вставали, – вкотре запевнив Залізняк. – Конфедерати – оце наші вороги!
Далі Залізняк став розповідати про гоніння православних на Правобережжі з боку польських панів, орендаторів і магнатів.
Так і сиділи до самого вечора: їли й пили мало, більше говорили. Обговоривши всі справи політичні, почали згадувати давні пригоди, Залізняк усе розпитував про Дон, про те, як живеться там зараз козацтву.
Порозходилися спати під ранок, наступного ж дня Гур’єв настояв на тому, аби гайдамацька старшина разом із ним їхали на зустріч із генералом.
– Вы нас, братушки, винами да медами поили, теперь же наших попробуйте!