Протасов уважно спостерігав за ходом бою. Побачивши, що ситуація не на користь його війська, він ввів резерви. У цю ж мить в атаку кинулася й кіннота Швачки, яку він очолив сам. Поруч нього був Левченко. Метою удару було відтягнути сили москалів від лісу для того, щоб самим прорватися туди.
Вершники з усього розгону врізалися в нові сили москалів, що саме прибули на допомогу. Усе змішалося в смертельному танці. Швачка з Левченком рубали солдатів направо і наліво.
– Виводьте кінноту! – Протасов кинув у бій ще один резерв.
Кіннота суперника обходили з боку і з тилу, намагаючись відрізати гайдамакам можливі шляхи до відходу чи втечі.
– Став заслон! – крикнув Швачка Левченкові через ціле бойовище. Молодий отаман вивів свою сотню з бою і поставив обличчям до ворожої кінноти. Вже набираючи хід, колії шикувалися у струнку лаву, наставивши на ворога списи. Левченко «летів» перший, високо тримаючи шаблю. Він щось кричав, як і інші. Кінь його мчав, ніби вітер, просто на ворога.
Заслон зробив свою справу, стримавши фланговий удар. Бій затягнувся, багато солдатів упало і з того, і з іншого боку. Нарешті московська кіннота, зазнавши великих втрат, відступила, натомість наблизився новий корпус піхоти, кинутий із резерву.
Побачивши, що загибель неминуча, Левченко спробував вивести з бою залишки своєї сотні, наважившись на прорив. Швидкі коні рвонули щосили, прориваючись у бік лісу під вогняним градом куль і картечі.
Ніби прорвалися. Левченко оглянувся: Федір Моторний втратив коня, тож тепер москалі його оточили і підняли на своїх багнетах. Іван круто розвернув коня і кинувся побратимові на виручку, однак у цю ж саму мить солдати згрупувалися і дали по ньому залп.
Усе, що побачив отаман перед тим, як його повіки заплющилися, це те, як залишки його загону змогли дістатися лісу і заховатися за деревами. Посміхнувся отаман.
Швачку й Журбу, поранених, захопили живими, а з ними ще сто тридцять сім коліїв. Інші загинули. Протасов підданих російській цариці запорожців етапував до Києва на суд, а жителів Правобережжя віддав на суд полякам, як польських підданих. Швачка, як і Залізняк, був засланий на каторгу до Сибіру. Журбі вдалося втекти з етапу. Згодом він стане одним з лідерів гайдамацького руху, котрий розпочнеться скоро на Правобережжі, й уславиться як відважний борець з окупантами.
Розділ 27
Іван Бондаренко уже знав про розгром повстанських сил. Багато коліїв, розпорошившись на дрібні ватаги, зуміло розсіятися лісами і степами, тож наразі ще нічого не скінчилося. Бондаренко згадував мудрі слова Левченка і пожалкував, що не послухав тоді мудрої ради. Що ж, на сльози часу не було, треба щось робити. Іван Бондаренко взяв командування повсталими загонами на себе. Найперше, що він зробив, то написав відозву до людей про те, що москалі такі ж вороги, як і ляхи, і що боротьба за козацьку вольницю ще не завершена.
– Найголовніше зараз відійти всім боєздатним загонам поглибше в ліси, заховатися. Згодом вони стануть основою нашої боротьби: москалі тут довго не всидять. Доки є час, мусимо поховати припаси: гроші, зброю, порох, сукно та харчі. У відкритому бою ми не встоїмо, тож саме час пригадати наш гайдамацький звичай.
Бондаренко давав своїм людям останні настанови. Прослідкувавши за всім, отаман вскочив на коня, взяв із собою кілька козаків і погнав у бік Макарова: треба було поговорити із сотником Щербиною.
Його тут уже чекали. Якби польські жовніри, чи московські солдати підійшли до села, то Бондаренко відразу б дізнався про це. Тому було вирішено захопити бунтівного отамана силами своїх. Зрадників. Не встиг Бондаренко з коліями в’їхати в село Макарів, де квартирував Щербина зі своєю сотнею, як по них тут же відкрили вогонь з мушкетів. Це була засідка. Стріляли козаки із надвірної міліції, котрі ще кілька днів тому браталися із гайдамаками. Супутники Бондаренка, зловивши підступні кулі, попадали з коней. Одна з куль влучила Івановому коню в шию: тварина захрипіла, встала дибки – й упала, притискаючи своїм тілом Бондаренка. Отаман заборсався, проте хтось ззаду прибіг і дав прикладом по голові…
На нього шурнули водою, тож Іван розплющив повіки. Був увесь побитий, скривавлений та зв’язаний – добряче били. Він сидів у якомусь хліві, сотник Щербина стояв над ним.
– Ну що, отамане, добре тобі? Так і сиди.
Бондаренко, нарешті, прочухався, промовив пересохлими губами: