– Навіщо ти продав мене?
– Тому що давив таких, як ти, і далі давитиму, доки не знищу всієї вашої наволочі. України хотіли? Буде вам тепер Україна: із шибениць, гаків та паль її добре вам буде видно.
Бондаренко посміхнувся.
– Говориш, як пан. Мабуть, і сам у пани прешся. Що ж, радій, вони тобі добре за мене заплатять.
Щербина також посміхнувся.
– Думаєш, я за гроші? У мене угода з москалями. Схоже на те, що тепер вони тут хазяйнуватимуть.
– І ти попри них…
– Чого б ні?
– І що ж вони тобі обіцяли? Звання, гроші, землю, титул?
– Буде видно. Та найперше, що я візьму, твою шляхтянку!
Почувши це, Бондаренко спробував зірватися на ноги, однак козаки насіли на нього і почали бити, доки нарешті не заспокоївся.
Грицько Гаранджа був у битві при Богуславі, потрапив у полон. Він бачив, як російські солдати розправилися із пораненими, забрали полонених і погнали далі. Вони заходили із села в село, роблячи там «зачистки»: кожного, хто хоч якось підпадав під підозру в причетності до коліївського руху, – або страчували, або брали в полон. Часом винищували цілі села, спалюючи до пня, а людей гнали в неволю.
Їх усіх солдати завели в табір, де було вже чимало люду. Гаранджа бачив, як із навколишніх сіл позганяли хлопів та попів. Попи правили службу, а хлопи копали величезну яму. Спочатку Грицько думав, що це для померлих: закопують, щоб не кидалася пошесть, адже спека стояла справді літня. Проте він помилявся: до ями стали зганяти коліїв. Грицько ще деякий час, відганяючи від себе погані думки, вірив, що вони допомагатимуть хлопам копати. Проте коли перші колії додибали до ями, їх почали бити багнетами, стріляти та спихати до ями. Поранені стогнали із дна ями, проте на це ніхто не звертав уваги.
Люди закричали дико і спробували відступити назад, та їх підпихали до ями багнетами, штовхали та били. Вал людських тіл так і покотився в яму, придавлюючи тих, хто був на дні. Дикі крики жаху чулися звідти, жахливі прокльони і плач долинали аж до самого неба.
Гаранджа був у відчаї. Він також кричав, намагався штовхатися, однак проти десятка озброєних солдатів зробити щось було годі. Не знати з якого переляку, але раптом йому прийшла у голову рятівна думка.
– Я казак! Я запорожец! Подождите, я подданный ее величества! Я хочу, чтоб меня судили!
Дев’ятьом солдатам було байдуже до його криків, однак десятий, почувши рідну говірку і розібравшись, що й до чого, раптом схопив Гаранджу за рукав і висмикнув із загального гурту. Упавши долілиць на землю, Грицько краєм ока продовжував спостерігати за екзекуцією. Без жодного жалю і докорів сумління, солдати спихнули всіх до одного в яму.
– Закапывай! – прозвучала команда – і вже самі солдати взялися за заступи…
На цьому ніби все й припинилося. Чомусь солдатам заборонили масові катування і страти. «Чого б це?» – думав собі Грицько, однак відповіді на це поки що не мав. Розуміння прийшло пізніше, коли слідом за московськими військами на Подніпров’я зайшли польські, під командуванням гетьмана Ксаверія Браницького. Оскаженілі пани кинулися мстити за свої кривди, тож катування і страти почалися досі небачені. Москалі їм допомагали, видаючи полонених коліїв, самі ж стояли збоку і мовчки спостерігали.
– Пусть режут друг друга, – говорили між собою москалики-офіцери, потираючи руки.
Увесь цей час Грицько Гаранджа сидів у клітці разом з іншими запорожцями, чекаючи своєї долі. Він вигадав собі нове ім’я та прізвище, а разом із тим нову історію свого життя. Гайдамака розумів, якщо його викриють і передадуть полякам, він помре дуже лютою смертю.
За якийсь час їх і справді опитали, а тоді, зігнавши у колону та скувши кайданами, погнали під конвоєм кудись на північ.
Розправившись із повстанням та роззосередившись по цілому краю, московські війська почувалися досить впевнено. Солдати, що квартирували в Богуславі, знічев’я почали пиячити і грабувати міщан, офіцери ж розмістилися у корчмі покійного орендаря Аврамка. Грали в карти. До того ж не на гроші. Посередині стояла дівчина в самій сорочці: її захопили, коли вона тікала із табору Микити Швачки.
– Как звать? – допитував її один з офіцерів.
– Оксана. Рахіль, – назвала вона свої два імені.
– Жидовка?
– Коли прийшли гайдамаки в Фастів, я прийняла віру благочестиву.
Офіцер вишкірився.
– Подстилка гайдамацкая.
– Ні, – сміливо заперечила дівчина. – Вони шанували мою честь дівочу, а один із їхніх отаманів врятував мого батька.