Він її більше не чіпав, хоча і відпускати не поспішав. Вони п’ятеро сіли грати в карти, про щось балакаючи і сміючись, поглядаючи в її бік. Чого б це? А ще дивно дівчині було від того, що коли всіх полонених живцем кидали до ями, її чомусь забрав один із офіцерів геть.
Гра закінчилася.
– Я выиграл, господа. Значит, мне и быть первым, – сказав переможець, потираючи руки..
– Вам сегодня везет. Ничего, я буду вторым: чувствую, сейчас карта попрет, – гукнув інший.
Лише тепер Оксана зрозуміла, на що вони саме грали: вона і була тим призом. Переможець підійшов до неї, скидаючи мундир.
– Говорят, гайдамаки разбежались и попрятали свои сокровища. А ты, красавица, твои сокровища с тобою иль тоже спрятала?
При цих словах він гладив її по шиї, а тоді одним натренованим рухом зірвав з неї сорочку. Оксана лише скрикнула і спробувала прикрити рукою свої голі груди, як москаль сильно схопив її за руку, заламав і поклав дівчину на стіл.
– Пусти!!! – крикнула Оксана.
– Давай! Люблю, когда девка орет. Ух, хороша чертовка!
При цих словах він учепився рукою в її сідниці, а тоді заходився розсовувати жертві ноги та розстібати власні штани.
Надворі було темно. Біля корчми стояли вартові – прості солдати. Вони чули дівочі крики з корчми, однак, ясна річ, заглядати не поспішали. Звикли. Було вартових двоє – зовсім молоді хлопці. Подумки вони були вже вдома: десь у Калузі, чи Тулі. Але хтозна, коли доведеться знову побачити рідну хату.
Жоден з них не помітив, як до них з-за рогу підкрався чоловік у чорному, схожий на ченця. Він дочекався, доки один із вартових повернеться до нього спиною, тоді підкрався тихенько, затулив йому рота, а тоді черкнув ножем по шиї. Солдат лише здригнувся в його руках, а тоді його тихенько опустили на землю. Інший це бачив, однак встиг лише рота розкрити, як в повітрі просвистів ніж і впнувся йому в шию.
Оглянувшись по сторонах, чоловік у чорному тихенько прошмигнув у корчму, захопивши сокиру, що стриміла в колодці для рубання дров.
Тим часом Оксана вже не мала сили пручатися сильному офіцерові і лише заплакала із безсилої люті. Москаль відчув це і видихнув.
– Щас я тебя обрадую, грязная гайдамачка! – прохрипів у запалі.
– Щоб ти здох! – лише видушила із себе.
Раптом щось глухо стукнуло, так що москаль здригнувся, а тоді почав опускатися на землю, блюнувши кров’ю з рота. Оксана завмерла, тоді підвелася: позаду стояв гайдамака, одягнений у чорне, а на голові довгий козацький чуб. У руці – закривавлена сокира.
Інші також його побачили, однак офіцерам немов мову відняло. Гайдамака розмахнувся і кинув сокиру, цілячи в голову одному із гравців – кров разом з мізками бризнула по столу, заливаючи карти. Офіцери здригнулися і зі страшними криками та гримасами страху кинулися за своєю зброєю. Та не встигли: гайдамака дістав їх і став рубати шаблею, не жаліючи, аж доки всіх не порубав на капусту та не залив корчми кров’ю.
Оглянувши свою роботу, чорний гайдамака обернувся до дівчини – вона стояла, прикриваючи голе тіло залишками сорочки, та дивилася на нього своїми великими очима.
– Я врятував тебе, Марусю, – прохрипів він.
– Оксана я, – тихо відповіла дівчина.
Гайдамака струсив головою, немов відганяючи якийсь страшний спогад. Раптом вгледів дивний перстень на пальці в дівчини.
– Звідки це в тебе?
– Мені дав Моторний. Федір Моторний. Чули?
– Як же не чути, – посміхнувся гайдамака.
– Він загинув?
Гайдамака не відповів нічого, лише мовив:
– Забираймося звідси.
Наскільки міг збагнути Грицько Гаранджа, їх вели до Києва. Запорожці передбачали, що там їх триматимуть у в’язниці, доки не візьмуть усіх потрібних свідчень, а тоді спровадять до Сибіру.
Конвоїрів було десь із півтора десятка піших із рушницями, а також двоє офіцерів на конях. Полонені були надійно сковані ланцюгами на руках і ногах, перешпилені між собою. Перепочинок їм давали раз на день, годували двічі. Так і міряли колії своїми босими ногами шлях до Києва і дякували Богові, що не ведуть їх зараз у зворотному напрямку – на захід, до ляхів.
– Кажуть, шибениці стоять аж до Львова, чи навіть до Варшави. Залякати хочуть, – зітхнув сусід Гаранджі.
– Нічого, це їм ще відгукнеться, – відповів Грицько.
– Разговорчики! – крикнув один з вартових і штовхнув Грицька прикладом.
Скоро дорога завела їх у невеличкий перелісок. Раптом запугукав пугач.
– Чули? – притишено запитав Грицько.
На відміну від москалів, запорожці і гайдамаки добре знали цей знак. Приготувалися. Раптом бахнув постріл – один з офіцерів здригнувся і полетів з коня. За ним – другий. Гайдамаки з’явилися нізвідки, немов сиділи за кожним кущиком і деревцем, а чи взагалі під землею. За мить вони розстріляли вартових, котрі були подалі від полонених, щоб не зачепити своїх. Ті ж солдати, що йшли поруч і лишилися живими, тут же приготувалися до оборони, не розуміючи добре, що таке сталося. Один із них навіть вистрелив, однак у цю саму мить полонені кинулися наниз і почали бити й душити своїми ланцюгами. Останніх двох, що намагалися втекти, зарубав вершник на карому коні та в чорному одязі.