Гаранджа уже добув у забитого офіцера ключі і скинув із себе остогидлі кайдани. Раптом поглянув на «чорного» гайдамаку.
– Невже ти?
– Я, братику.
Перед ним стояв Іван Левченко.
– Так я ж сам бачив, як тебе розстріляли москалі…
Левченко посміхнувся:
– Ти ж знаєш, як важко мене вбити. Скажи краще, ти готовий знову піти за мною?
– Чого ж не піти…
Повстанці чинили опір окупантам іще цілий рік. Були малі вилазки, наскоки, а також великі й криваві бої, аж доки польській і російській владі вдалося загасити гайдамацьке пожарище, котре в цих краях жевріло ще довго після того. Левченка так вбити і не вдалося. Ходила легенда, що він так і не помер, а став одним із духів Холодного Яру та інших повстанських лісів і ще століттями після того підіймався, аби завдати окупантам тяжкої кари…
Залізняка, Швачку та Неживого били батогами, вирвали ніздрі, заклеймили і як каторжників погнали до Сибіру. Ще тяжча доля чекала на Івана Гонту. Його видали панам, а вони вже вигадали йому нестерпні тортури. Страта хороброго сотника відбувалася в селі Сербах та тривала чотирнадцять днів, протягом яких він витерпів нелюдські муки. Проте ні разу не попросив у панів милості…
Саме в цьому місті Іван Бондаренко чекав на свою смерть. Його та ще кільканадцятьох гайдамаків мали стратити наступного дня, тож так і тримали у дерев’яній клітці просто неба.
Отаман лежав горілиць на соломі, дивлячись на зорі. Ось так і закінчиться його молоде життя. Він не шкодував: це не по-козацьки. Боліла лише душа, що справи великої не довершили. А були вже так близько, вже була в них Україна! Але тут… Дарма говорити.
– Бондаренку, ти не спиш? – запитав збоку один з товаришів.
– Зорі рахую, – відповів напівжартома Іван.
– Брати хочуть посповідатися.
Отаман сів, оглянувся навколо.
– Браття, хіба я священик, щоб ви мені сповідалися. Он, дід Тягнинога сидить. Він старий, бувалий.
Колії поприсувалися до нього, посідали навколо.
– Ти був нашим отаманом, гордістю цілого війська нашого. Ми любили тебе, шанували, як свого батька слухали. Ми горді з того, що ходили на бій під твоєю рукою і що померти нам разом доведеться.
Іван поглянув їм у вічі, обійняв за плечі.
– І я дуже пишаюся тим, що бився разом з вами за рідну землю. Шкода, що не визволили Україну, але той час іще настане. Головне – щоб наша слава козацька не пропала, щоб не перевелися козаки з нашої землі. Простіть мені, братчики, коли скривдив кого, не тримайте зла. І я відпускаю вам гріхи ваші як отаман ваш. А тепер моліться.
Гайдамаки почали молитися.
– Амінь, – мовив нарешті Бондаренко. – А тепер відпочивайте: у нас сьогодні нелегкий день буде.
Погляд отамана впав на малого, що спав собі, притулившись до діда Тягниноги. Це був його хлопчина-поводир. Бондаренко підійшов до нього.
– Хлопче, вставай, – він потормосив малого. Той прокинувся, дід і собі насторожився.
– Що тут?
– Треба хлопця звідси випхати. А то мостиві пани не подивляться, що він малий, – розіпнуть з усіма. А так він худенький, можна буде пропхати попри дерев’яні палі.
– Я без діда не піду, – твердо мовило хлоп’я.
Зморшки на обличчі старого Тягниноги стали ще глибшими.
– Я зразу за тобою.
– Поможіть, братця, – попросив Бондаренко гайдамаків.
Він спочатку виглянув, чи не ходить вартовий, – той саме пройшов у другий бік і заховався за рогом. Іван підвів малого до загорожі. Голова хлопця ледве влізла між палями – гайдамаки насилу випхали, обдираючи шкіру з чола. Влізла голова – то й худе тіло пролізло.
Малий опинився на волі.
– Ходіть, діду, тепер ви, – радісно сказало хлоп’я.
Старий сліпець рачки приліз на голос хлопця.
– Біжи сам, синоньку, мені з тої клітки не вибратися.