– Люд треба захистити від конфедератів. На то ми і є козаки! – Петро Борщик, також добряче хильнувши, говорив усе голосніше.
– Ми – козацька міліція. А справжні козаки – на Запорожжі, – підказав Левченко.
– Отож-бо. Тож мусимо не лише люд захищати, а й свого пана в сраку цілувати…
П’яне белькотіння товариша ще більше дратувало Левченка, тому він взявся за пляшку і налив у чарки.
– Якось воно буде.
Сотник Гонта дав йому та ще трьом товаришам два дні відпочинку. Було б близько до хати – гайнув би. А так… Та й хто його там чекає, сироту.
– Будьмо…
Знову випив, знову занюхав.
Спочатку була думка заскочити до місцевих жаботинських дівчат, гаївки поводити, однак погода геть зіпсувалася – і молодь поховалася по хатах. Так і не дочекавшись дівочого товариства, козаки вирішили втопити свою тугу в чарці.
За вікном корчми все ще лив немилосердно холодний весняний дощ. Вечоріло. Незважаючи на те, що всередині було напалено, тут віддавало сирістю, пахло горілчаними випарами та корчемною тугою. Левченко сидів на твердій дубовій лаві за таким саме столом та все крутив у руках тараню, так і не наважуючись її вкусити. Гаранджа і Моторний балакали про щось своє, закуривши люльки. Борщик клював носом, повіки його повільно заплющувалися, а голова все нижче опускалася, доки, нарешті, не опинилася на столі.
– Самого мене покидаєш? – незло запитав Левченко. – А ще товариш називається.
Його сьогодні горілка чогось не брала. Певно, через оті всі душевні переживання. Скільки не намагався себе заспокоїти, не відганяв від себе набридливих тяжких думок, вони все поверталися до молодого козака і продовжували сушити йому голову. Левченко знову взявся за пляшку, налив, однак піднести чарку до рота так і не встиг: раптом двері відчинилися і всередину ввійшла якась жіноча постать, закутана у довгий плащ і з каптуром на голові. Козаки на неї уваги не звернули: багато хто може вештатися шляхом і завітати до корчми. Зате Левченко впізнав відразу: це була Дарка, служниця пані Меланії.
Молодий козак геть забув, що мав на сьогоднішній вечір призначену романтичну зустріч. Пані Меланія була кузиною місцевого губернатора, видана ним за котрогось із товстих і підстаркуватих орендарів. Між ними спалахнула іскра в той самий день, коли хоругва Левченка зайшла в Жаботин. Взагалі, Левченко не був прихильником таких відносин із заміжніми жінками, однак пані Меланія йому не залишила вибору…
Дарка все ще стояла біля входу в корчму, не наважуючись підійти, Іван же вдавав, що не помічає її, про щось гаряче сперечаючись із Моторним. Нарешті служниця підійшла, торкнулася руки.
– А, це ти? Ну, чого тобі? – запитав козак.
– Я прийшла нагадати пану про те, що одна особа досі чекає на зустріч з вами.
– Так-так, я пам’ятаю. Тільки сама бачиш: у нас тут нарада з товаришами, тож зараз ніяк. Гадаю: доцільно буде нашу зустріч перенести.
Дарка нахилилася.
– Моя пані має для вас щось дуже важливе. Вона почекає тут.
– Тут?
Левченко виглянув у вікно: недалеко від воріт у корчму стояла бричка на узбіччі. Козак зітхнув: шляхтянка була впертою і свого попускати не хотіла. Товариші також все зрозуміли, тож тепер шкірили зуби і підморгували.
– Може, пане осавуле, ми тобі допомогти можемо?
– Як тебе звати, дівчино?
– Сядь-но тут, біля нас, зігрійся…
– Годі! – гаркнув Левченко. – Позакривайте писки, а ти, дівчино, скажи там, що ми поки що маємо тут багато роботи…
Дарка швидко вислизнула і зачинила за собою двері, Іван же взяв у руки пляшку й налив.
– Спасу вже нема від тих панів – не дають жити простому козакові…
Товариші розуміли його, тому дружно випили, і лише Борщик собі мирно сопів, спершись на руки.
Корчма була досить далеко від міста, стояла на битому шляху. Тут переважно бували подорожні, яких застала на шляху ніч. За корчмою стояв постоялий двір, де мандрівники могли переночувати.
Ось і сьогодні з настанням темряви гостей довго не довелося чекати: двері відчинилися і всередину зазирнув драгун з королівської кінної гвардії. Розгледівся, а вже тоді ввійшов усередину. За ними ввійшов якийсь чернець, закутаний у кирею, а потім ще двоє драгунів.
– Мир дому цьому, – привітався чернець.
– І вам доброго здоров’я, – відповів Левченко. – Сідайте, добрі люди, коло нас, частунок тут добрий. Гей, Суро, що, не бачиш: гостей добрих Бог привів. Давай людям вечеряти та горілки міцної, щоб зігрілися з дороги. Та не шкодуй: я частую.