– Троє втекло, – мовив, нарешті, Моторний, ховаючи шаблю.
– Всі цілі? – запитав Левченко.
– Ніби, – сказав Гаранджа, дивлячись на товариша, – Іван був весь у крові.
– Це не моя кров, – відповів Іван та раптом відчув, як теплий потічок липкої рідини тече по штанах і скапує з ноги на підлоги. Торкнувся боку – запекло вогнем. – А ні, таки черкнув.
Тим часом Моторний підійшов до одного з панів, рана котрого була неглибокою, підняв і посадив на лаву.
– Хто вас послав?
– Вам не жити, – відповів конфедерат.
Моторний схопив його за барки, а тоді кілька разів вдарив кулаком, доки кров не бризнула.
– Ще раз питаю: під ким ходите? Хто вас послав?
– Воронович, – ледве прошепотів пан.
Моторний оглянувся на своїх – вони чули.
– Чого йому треба? – продовжив допит козак.
– Помічник Мельхіседека… Молдаванин… Він мусить розповісти про підлі заміри ігумена і москалів тут, на Україні…
– Які заміри?
– Не знаю…
– Зрозуміло які, – втрутився Гаранджа. – Їм аби людину в руки взяти, а там вона вже зізнається в усіх замірах.
– Мельхіседек – дуже поважна людина. Він багато робить для нашої віри. Але ти, брате, дарма сюди потикнувся, – скзав Левченко Молдованину, намагаючись перев’язати свою рану. Борщик йому допомагав, однак та допомога лише заважала.
– Несу вістку добру до монастиря – скоро російські війська візьмуть цю землю під свою руку і більше латиняни не будуть знущатися над православним людом, – твердо мовив чернець.
Левченко не поділяв радості посланця, однак часу на роздуми і дискусії не було.
– Треба забиратися звідси. Світає.
Надворі і справді починався новий день…
Розділ 7
Урочище Холодний Яр розкинулося у самій гущавині лісів. Площею воно розтяглося на тисячі квадратних верстов, було густо порізане глибокими ярами та балками. От у тих низинах, подалі від панського ока і ховалися гайдамаки. Вірніше кажучи, не ховалися, а чекали свого часу, готувалися до походу.
Холодний Яр здавна був місцем, куди збиралися козацькі та гайдамацькі ватаги. Старезні дуби бачили тут і Наливайка, і Хмельницького, і Павлюка. Вороги намагалися оминати це місце через його неприступність, а козаки його вважали святим. Саме звідси починалося багато походів проти панської влади. Сюди завжди збиралися козаки на перепочинок, тут був пересильний пункт втікачів, що прямували на Запорізьку Січ, адже за кілька верст уже починалося Дике Поле.
У одній з просторих балок розмістився головний табір повстанців. Навколо нього не було земляних укріплень – найкращим захистом для гайдамаків служили непролазні хащі, що розкинулися кругом. До табору вели дві стежки: одна – з південного сходу, з боку Чигирина, друга – з північного заходу, з боку Медведівки.
Будівель у таборі, придатних для людського житла, було мало, гайдамаки переважно спали просто неба. Більше було споруд господарського призначення: складів з порохом, зброєю, провіантом, майстерень. Скраю стояв великий намет – похідна церква, а трохи далі – невелика халабуда, в якій готували їжу. З-під землі било джерело, що забезпечувало людей водою, а на старезному дубі в середині табору висів здоровенний казан, в якому готувалася їжа. Цей же казан служив і похідним бубном, бо саме в нього били, коли хотіли скликати козаків на пораду.
Недалеко від табору стояв Мотронинський монастир. По околиці крутилися сторожові гайдамацькі роз’їзди. У монастир зусібіч стікалися валки возів: люди жертвували на храм багато припасу, але тільки декільком втаємниченим було відомо про те, що насправді припас іде на гайдамацьке військо, котре поволі збиралося у таборі.
Було гайдамаків уже кілька сотень: сходилися сюди бурлаки, котрим уже несила було всидіти у панських маєтках. А ще прибували запорожці, котрі з початком весни потягнулися на волость, аби «полоскотати» панів.
Також до табору сходилася чимала кількість селян-утікачів, озброєних чим попало. Писар записував їх у книгу і зразу ж приставляв до якоїсь роботи.
Кожен у таборі мав своє заняття. Кухарі готували страву, старшина стежила за порядком, ковалі кували зброю, теслі стругали ратища, робили штурмові драбини та інше воєнне причандалля. Бондарі клепали барила, м’ясники білували туші забитої худоби, овець, впольованих звірів. Далі за табором чувся галас та тупотіння десятків ніг. Там бувалі гайдамаки вчили молодиків військової справи. А ще далі паслася худоба і вівці, яких тримали для прохарчування табору, а також коні. Їх пильнували добре озброєні вартові, адже в околиці шастали небезпечні хижаки.