– Ну, тихо-тихо, – прошепотіла дівчина. Вона його ще ліпше накрила й сама принишкла біля нього. Він перестав трястися, дихання трохи вирівнялося. Зігрівшись, Іван заснув…
Прокинувся Левченко на другий день під обід. Під кожухами було неймовірно жарко: він спотів, аж сорочка була мокра.
– Це добре – з потом хвороба виходить, – мовив старий Бондар, що саме зайшов провідати хворого. – І лице побіліло, не так вже горить. Будеш жити, козаче, хе-хе.
– Спасибі, – прошептав Іван.
Батько вийшов. Козак знайшов очима Марусю: вона поралася за столом, готуючи йому нову порцію ліків, як навчив її Шлема. Левченко задивився мимоволі. Маруся оглянулася, зловила його погляд, проте обличчя її залишалося таким же діловитим.
– Мусиш сьогодні щось поїсти. Я купила кроля, зварила юшку. М’ясо кроляче дуже помічне. Та й ліки мої, бачу, помагають. Учора ввечері випив настойки міцної й заснув. Тільки щось, мабуть, тобі снилося, бо вовтузився дуже.
Іван спохмурнів – навіщо вона це сказала? Хоче переконати його, що це був сон? Але це не так, він усе добре пам’ятає.
– Дякую тобі.
– Нема за що.
– Є за що. Я цього до кінця життя не забуду.
Їй стало трохи ніяково, але вона трималася впевнено.
– Щоби батькові не казав: обох з хати вижене…
Іван мить полежав, тоді раптом посміхнувся.
– Думаю, цієї ночі мене знову буде лихоманити…
– Навіть не мрій! Давай підведу – час ліки пити.
Левченко трохи підвівся, Бондарівна ж влила йому з черпака якусь рідину в рот.
– О-о-хо-хо, що за ді…
Коли б не його тверда козацька вдача, він, мабуть, виплюнув би. Однак стримався, ковтнув, хоч і скривився при цьому, як середа на п’ятницю.
– Оце так настоянка, аж очі лізуть на лоба.
Маруся на таке зауваження не відповіла нічого, натомість взяла миску з юшкою й почала ложкою годувати Левченка.
Безумовно, йому сьогодні було вже легше, та слабість продовжувала сковувати тіло, навіть голову було важко підтримувати.
– Спасибі, – подякував Іван, коли з’їв більшу половину юшки з полумиска.
– Не дякуй, це ми тобі дякувати маємо.
– За віщо?
– За конфедератів…
Вона встала, подала йому чисту сорочку.
– Ось, це батькова – перевдягни. Я допоможу, заодно й рану огляну…
Тепер дні Іванові тягнулися довго: козак не звик вилежуватися. Він відчував, що рана почала поволі затягуватися, що пухлина спадає. Тіло потроху наливається силою. Він пив Марусині ліки терпляче, не кривився й не скаржився. Їв, спав. Маруся стала заходити все рідше. Вірніше кажучи, заходила вона як і раніше, проте відвідини її були короткими – говорила мало і то тільки про справи; оглядала й перемотувала рану. Часом говорили.
– Як це все закінчиться – пошлю до тебе сватів, – одного дня зізнався Іван.
– Нехай перше закінчиться, а там поговоримо, – ухильно відповіла Маруся, готуючи йому нову порцію гірких ліків.
– То ти не проти? – уточнив Іван.
Дівчина саме подала йому горня із ліками, аби випив, але Іван відвернувся, не бажаючи пити.
– Спочатку скажи.
– Ой, не личить тобі, козаче, отак коверзувати, – пожурила парубка Маруся, однак у її голосі не було злості.
– То посилати чи ні? – стояв на своєму Іван.
– Коли такий хоробрий, то посилай: гарбузів багато росте на городі.
Левченко хотів іще сказати щось, та Маруся скористалася цим і, приклавши горня до вуст, залила йому таки ліки до рота. Козак при цьому став ще гірше фиркати, Маруся ж весело засміялася, однак її сміх тут же перервався: на порозі стояв батько і чув їхню розмову. Дивлячись на Левченка, старий Бондар розправив вуса.
– Бачу, не такий уже ти й хворий…
Іван і справді щодня ставав усе здоровішим. У цьому немало допомогла і Маруся: не лише своїми ліками – козак полюбив її дуже сильно. Він більше не міг валятися в постелі, тож підводився і виходив надвір. Бондар тоді полюбляв сісти собі поруч із ним на призьбі і побалакати про справи державні, політичні, господарські.
– Завтра піду від вас, – якось одного дня сказав Левченко. – Почуваюся вже добре. Дякую вам за все. А щодо сватів, я не жартував: коли все минеться – хочу Марусю вашу засватати.
Бондар нахмурився.
– Якщо і справді треті півні скоро заспівають, – не до женихання нам всім буде. Не знати ще, яка каша завариться і хто її хлебтати буде.
– Бог добрий, батьку. Знаєте: у мене було різне в житті, і жінок, і дівчат усяких бачив. Але Маруся… Не знаю, що вона зробила зі мною: це просто ангел якийсь.