Старий Бондар насторожився:
– Не потрібно мені того говорити, козаче, їй скажеш… Лише не зараз – мала вона ще, тож не смій дівчині голову морочити, бо начувайся: Маруся – єдине, що в мене є.
Левченко хотів іще щось сказати та раптом побачив, як до двору під’їхала панська бричка і якась постать висунула з неї голову.
– Гей, бидляку, ходь сюди! Швидко, хамів сину, напої мою кобилу і помий мої ноги!
– А може, тобі в вухо дати? – посміхнувшись, відповів Левченко.
– Поквапся, гевале, у нас часу нема!
Іван підвівся і пошкандибав до брички.
– Швидше, хамуню, не заставляй вельможне панство довго чекати на тебе!
– Та йду, йду…
Всередині сиділи Гаранджа та Моторний, перевдягнені на шляхту, Борщик же сидів на козлах, поганяючи коней.
– Ну, як ми тобі? – запитав Моторний після першого привітання.
– Так і хочеться в пику дати, – відповів Левченко.
Тим часом коні рушили.
– Добре, що можеш уже ходити – допоможеш, – сказав Гаранджа, набиваючи пістоля.
– Еге ж, у тебе панські замашки найліпше виходять. Давай, перевдягайся, лахи – он там, – показав Моторний на купу різного одягу, що лежав просто на підлозі брички.
– Звідки цей одяг, бричка? Що це ви надумали?
– Побачиш.
– А як же Бондар… Я й не попрощався.
– До біса. Давай, знімай цю свиту, бо майже приїхали…
Левченко визирнув із брички: вони під’їжджали до корчми богуславського орендаря Аврамка.
Господар заїжджого двору (так він називав свою корчму) – орендар Аврамко – сьогодні уже гостей не чекав. Він, як завжди, прикрив двері, засунув засов, ратіж, тоді зачепив гачок, зачинив ключем замок один, другий, третій, тоді защепив защіпку з ланцюжком. Тепер настали такі часи, що єврею годі було залишатися на ніч з незапертими дверима. «На ніч ще й шафою треба буде двері підпирати, щоб спокійніше було», – подумав орендар, перевіряючи, чи двері добре зачинені.
Переконавшись, що все в порядку, Аврамко пішов за стіл і почав робити якісь записи в товстій книзі..
У двері постукали. Навкруги шалено загавкали собаки. Орендар здригнувся.
– Відчиняй, проклятий лихварю. Став горілку, меди: гостей маєш у хату.
Аврамко заховав книгу в шухляду стола. Прислухався.
– Ти що, не чуєш, свиняче вухо, коли шляхтичі тебе гукають?!
Орендар підбіг до вікна, обережно виглянув. Грицько це побачив, налякав його, так що бідний Аврамко ледь не впав з лави. Знадвору почувся регіт.
– Відчиняй, орендарю, перуни б тебе прали. Скільки можна гостей під порогом тримати?!
Нарешті єврей впізнав цей голос і пригадав двох шляхтичів, що сьогодні заходили сюди, однак зараз із ними був іще третій, що трохи шкутильгав. Орендар зітхнув з полегшенням, пішов відчиняти двері. Спочатку він відсунув засов, ратіж, тоді зняв гачок, потім відчинив ключем один замок, тоді другий, третій, відчепив защіпку з ланцюжком.
У корчму ввалилися Гаранджа, Моторний і Левченко.
– Ну, ти ніби нам і не радий. Де горілка, де пиво?
Аврамко ще на всякий випадок визирав у вікно. Скидалося на те, що вельможні пани, допавши десь грошей (мабуть, пограбувавши схизматську церкву), прийшли їх тепер проциндрити.
– Та ви, панове, сідайте за столи, в ногах правди немає – а я зараз піду та наточу доброго меду.
– Та годі тобі, краще ходи та випий з нами, розкажи, що нового в місті робиться, а за медом нехай твої служки збігають.
Проте орендар уже йшов до підвалу.
– Та нема більше тут нікого – сам я. Усі порозходилися.
Повернувся він із глечиком у руках.
– Ой-вей, панове, яка велика честь для бідного єврея, що такі зацні пани завітали до його господи. Хай вас благословить Єгова і дасть багато років життя, а вашому дому процвітання. Як каже наш мудрий цадик, у ногах правди немає. Тож прошу розміститися, а Аврамко пригостить панство найкращим вином, поговоримо.
Пропозиція була досить заманлива, проте гості вирішили цього разу культурно відмовитися: посадили господаря за стіл поруч із Левченком.
– Ти не зрозумів, орендарю, ми прийшли сюди не теревені з тобою правити, а судити тебе. Ми добре знаємо про твої чорні ґешефти, знаємо, як заробляв брудні гроші на людській кривді, як людські душі продавав, як брав у заставу й здавав в оренду. Ти, мабуть, забув, що людська душа належить тільки Богу.
Орендар склав руки, як до молитви.
– Змилуйтеся, панове, хай на мене впаде гнів Єгови, якщо я коли-небудь образив чи шляхтича, чи простого православного посполитого. Це на мене хтось наклепи звів. Навпаки, я завжди допомагаю.