Гаранджа був непохитним:
– Усі знають, скільки крові з простого хлопа витягне такий, як ти. От ми зараз трохи тої крові і спустимо.
Моторний добавив:
– Та ти не лякайся, боліти не буде. Повішають краватку на шию – і по всьому.
– Яку ще краватку? – ще більше поблід орендар.
– А ти не знаєш? Я таке багато разів бачив: підрізають шию і витягують через розріз язика. Він і теліпається, як краватка.
Аврамко розвів руками.
– Заждіть, панове. Скажіть, яка кому користь з мертвого Аврамка. А так я вам можу ще знадобитися.
Це вже гайдамакам почало подобатися більше, проте Федір вів далі свою гру.
– Хай мені краще диявол в пику плюне, ніж ти мені маєш знадобитися. Хоча стривай: я знаю, що в тебе є золото. Де заховав?
– Нема золота: півроку тому померла моя Сара, – скривився єврей.
– А срібло?
– А синочки мої, Шлема і Шмуль, з дядьком до Умані, до синагоги поїхали.
Нарешті Моторний зрозумів, про що лепече Аврамко, і гнівно поглянув на нього своїми темними очима.
– Ти що, насміхатися з мене надумав?
– Борони Єгова, пане, – єврей благально склав руки. – Іншого золота й срібла в мене ніколи не було.
– Ану покажи мені книги, королівські акти, векселі, – втрутився в розмову Гаранджа.
Аврамко повитягував усе з шухляди, повикладав перед гайдамаками. Грицько почав переглядати, зазирнув у книгу.
– Чорт його знає, що це за холера. Понаписував щось тут на своїй поганій мові, перун його розбере, де тут дебет, а де кредит. А це що таке? Що це тут написано? Два додати п’ять буде вісім? Га, скажи, гаде.
– Скільки треба, вельможний пане, стільки й буде. Тепер так по-новому облік ведеться. Час такий настав.
Левченкові стало смішно: хитрий гаспид, ух хитрий. Але виду не подав. Федір вихопив книгу з Грицькових рук – кинув геть, а сам зсупив суворо брови, поклав руку на руків’я шаблі.
– Молися, єретичний сину.
– Добре, зачекайте, – пробурмотів орендар, побачивши, що смерть нависла над ним. – Там, у перинах. Я готовий поділитися з вами.
– Не з нами, – заперечив Гаранджа. – Ці гроші підуть на потреби конфедерації.
Орендар і справді почав ділитися, під притиском довелося виказати ще кілька своїх сховок. Тим часом Гаранджа нищив усі папери, якими орендар тримав людей у своїй неволі.
Знищивши усі документи, перевдягнені козаки зсипали всю здобич в мішок, також набрали з корчми харчів, а Аврамка зв’язали.
– Гаразд, орендарю, – мовив Моторний. – Поки що ми тобі вибачаємо. Але надалі – пильнуйся: не дай Бог, щоб ти ще хоч одну людину скривдив, обдурив. Дізнаємося – гаплик тобі!
Зв’язали, натягли мішок на голову і кинули в підвал.
– У стайні є коні, – забираємо, – і гайда, будемо вимітатися звідси, – скомандував Гаранджа.
Вони рушили нічним містечком: троє вершників і Петро Борщик на бричці.
– Що це таке було? – запитав Левченко дорогою.
– Ти ще не знаєш, братику. Тут, у лісочку, товариство добре зібралося – десь із півсотні буде. Панів поволі скубемо, орендарів трусимо – роботи вистачає, – розповів поспіхом Гаранджа.
– Приєднуйся – отаманом будеш, – долучився і Моторний.
Корчма була поза замковими мурами, тому дорогу до лісу вже нічого не могло перекрити, крім… Крім нічної сторожі. Шляхтич та п’ятеро жовнірів ішли по дорозі назустріч гайдамакам.
– Тихо, сам говоритиму, – попередив Левченко.
Вартові перекрили їм дорогу.
– Чолом, панове! Кажіть мені зараз, чиї ви! Чи сторону короля тримаєте, чи шляхетської конфедерації?! – нічого не чекаючи, першим по-польськи гукнув Іван п’яним голосом.
– А що? – запитав довудця.
– Відповідай, пан, коли тебе шляхтич питає. Чи ти за зрадника короля, чи за вольность і шляхетську конфедерацію?
– Ну, за шляхту, а що? – знову перепитав пан.
– Що-що, на5 тобі, за вірність ойчизні випий собі доброго меду.
Іван витяг кілька монет, дав пану.
– Слава Ойчизні!
Левченко зострожив коня і поїхав повз спантеличених вартових, козаки поспішили за ним. Жовніри лише подивилися їм вслід, знизуючи плечима…
Розділ 9
Світало. Сонце помаленьку вставало з-за Великого Лугу. З Дніпра і Підпільної підіймався густий-густий туман, що покрив своєю пеленою плавні: день мав би видатися погожий. Струмки і потічки дзвінко стікалися до річки Підпільної, а та текла собі до Дніпра. Дід Славута позатоплював своїми каламутними весняними водами, що йшли швидко і шумно на південь, прибережний очерет та верболіз.