Скоро туман піднявся, відступивши перед сонячним промінням, що з кожним весняним днем ставало все сильнішим і нахабнішим.
Степ був іще голий, розгрузлий, але вже живий. Степ дихав. Він вдихав у себе свіже повітря весни, потроху висихав, грівся, готуючись у скорому часі покритися різнотрав’ям, зіллям, пташиним щебетом.
Плавні також оживали. Осика, верболіз, ліщина розправили свої віти після довгої зими, пробудилися із зимового сну. Сік почав бігати по їхніх жилах. Ще трохи – і деревця вкриються бруньками, потім – листям. Поприлітають журавлі, кулики, дикі гуси, лебеді та інше птаство.
Ключ журавлів летів над Диким Полем. Птахи поверталися з теплих бусурманських країв в Україну, на ясні зорі, на тихі води, у край хрещений. З висоти їм добре було видно і Дніпро, і неозорий степ, і плавні, і Великий Луг, і скелі Кічкасу, і ревучі пороги, і великі Дніпрові острови. А ось і вона, рідненька, – Запорізька Січ. Журавлі курликали і курликали, літаючи колами над кошем і ніби вітаючись із давніми друзями, яких не бачили цілу зиму. Ось вони, рідні журавлиному серцю місця, ось вона, сторона рідна.
З висоти кіш нагадував великий мурашник. Поміж куренями, будинками старшини, майстернями, на майдані, біля церкви, а також коло валів та на пристані мурашилися січовики у різнокольоровому одязі. Вони як вільні люди не любили одягатися у сіре, були невибагливі в побуті, але веселі, винахідливі, дотепні…
Почувши у чистому небі курликання, один з молодих козаків, кремезний, ніби молодий дуб, – приклавши долоню до очей, подивився на небо. Запорожець посміхнувся від вуха до вуха: був схожий на малого хлоп’яка – товсті щоки, пухкі губи, ніс картоплиною, очі сині. Сам козак був русявим. Він поклав два пальці в рот, пронизливо свиснув, а тоді зняв свій червоний каптан і почав вимахувати, крутити над головою, ніби відповідаючи на привітання. Інші січовики також позадирали голови й побачили журавлиний ключ. Вони почали весело вигукувати, свистіти, реготати. Тут ніби все січове лицарство висипало з куренів на вулиці, щоб привітатися з журавлями. Козаки сміялися, ніби малі діти тішилися, обіймались. Кошем залунала голосна пісня:
Звідки й не взялися музики й почали «різати» гопака, а низове лицарство «віддирало» навприсядки, вимішуючи чобітьми густе січове болото, ніби тісто.
Із свого будинку на весь цей гамір вийшов кошовий. Він був у теплому зеленому каптані і саме підперізувався таким саме поясом. Кошовий був старим дідуганом, із густезними сивими бровами.
– Що тут робиться? – запитав найближчого до себе запорожця – це був той самий хлопець, що першим побачив журавлів.
– Весна прийшла, батьку!
– Га?! – не почув дід.
– Коти, кажу, кричать, паруються! – щосили гукнув дотепник.
– А-а. Це, дітки, тому, що весна прийшла.
Усі навколо реготнули.
– Братця, а нумо в шинок! – знову вигукнув «дотепник».
– За що горілку купиш, Андрію, хіба що за свої злидні та нужду, – підкинув хтось. Андрій поглянув на кошового.
– А може б нам батько кошовий викотив бочку горілки при чеснім народі та при такій добрій нагоді?
Кошовий підійшов до нього впритул, подивився на молодого козака, сказав:
– Захотів собі зад меду та ще того, що спереду.
Братчики знову реготнули з такої видумки старого, але дотепного діда. А отаман продовжував:
– Та й гріх у Великий піст скоромитися горілкою. Молитися треба, поклони бити.
– Козак як не п’є, то поклони б’є, а все не дармує, – знову гукнув гостроязикий Андрій – і знову братія зареготала.
– Смійтеся-смійтеся зі старого батька. Чую, недовго мені вже втримати булаву. Виберете собі нового отамана, при нім і будете собі пиячити, лайдачити і побріхувати на всі боки. А мені вже дайте віку спокійно дожити, – сказав кошовий. Усі притихли, хтось сказав:
– Та що ви, батьку, ми вас вибрали на панування, вам і тримати булаву.
– Та старий я вже дуже. Мені ще день-два – і ворота райські перед очима стануть.
– Як побачите, батьку, нам скажете, чи святий Петро ходить в шароварах, чи тільки в льолі, – ще хтось кинув жарт уже з другого кінця кола. Запорожці знов зайшлися реготом. Кошовой тільки сплюнув від такого богохульства, махнув рукою і пішов собі назад у будинок.
Кошовий Калнишевський мешкав на Січі в своєму будинку. Він був старий і не міг уже жити в курені разом з рядовими братчиками: йому потрібен був спокій. Тож козацтво й звело йому цей будинок.