Усередині, завдяки старанням молодого джури, завше підтримувався порядок. Старечі кості кошового вимагали тепла, тому навіть в теплу пору року кошовий велів протопити піч, а стіни тримав обвішані килимами. А ще отаман любив збирати різні речі – зброю, годинники, табакерки, розмальовані химерно глечики й тарелі. Усе це складав на полиці вздовж стіни, зброю вішав на гвіздках. Також золотом оздоблені ікони висіли на стінах у старого кошового.
Цього дня до Калнишевського на пораду зібралося багато старшин та значних козаків. Поодягалися вони в дорогі жупани, різнокольорові. Усі були з вусами й чубаті, в більшості оселедці, сиві чи чорні, сягали плечей. Усі сиділи за широким дубовим столом, чекаючи, доки отаман оголосить причину сходки. А вона й дійсно повинна бути важливою, бо зазвичай отаман починав її з того, що показував, якого ятагана йому подарували або яку химерну макітру він купив на ярмарку. Проте цього разу кошовий перейшов відразу до справи.
– Маємо вісті з польської України. Чернець до нас прибіг з монастиря Мотронинського, хоче щось сказати.
Старшини поглянули в бік чоловіка в чорному балахоні, що сидів з іншого краю стола навпроти отамана.
– То хай говорить, – мовив один із старшин і всі стали уважно слухати.
– Та я, власне, не чернець, а лише послушник, – заговорив посланець з волості. – А недавно то й сам був запорозьким братчиком – Максимом Залізняком мене кликали. Напевно, багато з вас пам’ятають мене й упізнали відразу.
– Пам’ятаємо, – сказав курінний отаман Семен Печений. – Дивно тільки, чому такий козак, окраса всього лицарства низового, орел, та закрився раптом у монастирі і взяв чотки в руки, а шаблю сховав далеко в скриню.
Не всі тут отамани знали про те, що група їхніх товаришів іще минулого року вийшла із Січі до Мотронинського монастиря. Їхньою метою було підготувати людей до нового гайдамацького повстання, котре мало на меті вигнати панів з України. Про це знав лише сам отаман та декілька втаємничених людей і, звісна річ, вони цього розголошувати поки не збиралися. Перед початком цієї зустрічі Калнишевський мав нагоду поговорити із Залізняком у чотири ока. Той розповів йому про стан справ, про загибель полковника Шелеста, переконував у тому, що початок повстання відкладати не слід. Кошовий не хотів брати такої відповідальності на себе, тому скликав старшинське коло. Заговорив:
– У кожного, панове, своя душа й своя дорога. Козацтво – це добре, а чернецтво – добре по-своєму. А раз людина прийшла сюди і хоче щось сказати, то послухаймо. Говори, Максиме, з чим послала тебе мотронинська братія.
Кошовий, як і колись Залізняк, також користувався поміж товариства неабияким авторитетом. Але якщо Максима поважали за щиру вдачу, то кошового – за глибокий розум та крутий норов. Його більше побоювалися, ніж любили, але в разі будь-якої халепи бігли до нього. Він спочатку твердо лаяв, але потім допомагав. Він, на відміну від Максима, був із заможної родини, все життя козакував: був і в Москві, і в Петербурзі, та ще багато по світах потинявся; не одне бачив і не з одним паном розмовляв та пив чарку.
Залізняк без зайвих вступів виклав суть справи відразу.
– Прийшов вашої помочі просити. Не для себе і навіть не для братії мотронинської. Скоро вся правобічна Україна стане на панів. Ви знаєте, панове старшини, що у нашому краї вже давно кривда й неправда панують, що гайдамаки давно за правду з панами б’ються. Але тепер весь народ, як за батька Хмеля, підніметься, щоб вигнати ляхів з України. Та нам самим не впоратися. От я й прийшов сюди вашої допомоги просити.
Старшини вислухали його. Вони добре знали, як живеться простому люду на Україні, і до того, що сказав Максим, поставилися з розумінням і без здивування. Тим більше, що запорожці завжди радо погоджувалися на такі пропозиції і бігли допомагати своїм братам бити супостатів, незважаючи на всі заборони.
– Дивуюся з тебе, Залізняче. Ти ж наш чоловік, жив на Січі, наші звичаї знаєш. Відомо ж тобі, напевно, що Військо Запорозьке під рукою її величності імператриці ходить і без її наказу в будь-який похід не виступить. Тобі б не до нас іти, а пошвендятися по куренях та шинках січових – там завжди шибайголів багато водиться. Назбирав би ватагу та гайнув на волость. Козаки – народ вільний: куди хочуть, туди й підуть – старшина їм не указ. А коли думаєш, що всі низовики до одного знімуться й повалять на волость, то ти, мабуть, божевільний.
Кошовий говорив поволі, ніби пережовував кожне слово беззубим ротом. Залізняк дивився на нього, з нетерпінням чекав, доки той закінчить, бо перебивати старого не смів. Нарешті дочекався свого слова.