Умовилися так: спочатку із Залізняком підуть ті, хто вже готовий виступати. Вони допоможуть Залізнякові організувати гайдамацьке військо, роздивляться, що і як. Інші залишаться тут, будуть вербувати братчиків, і ті невеликими ватагами збиратимуться в Холодному Яру. Треті збиратимуть для гайдамацького війська зброю і припас.
Охочих тут же йти на волость зібралося чимало, десь коло п’ятьох десятків. Запорожці всі були при зброї, тримали за вуздечки осідланих коней.
До гурту підійшов один із старшин. Був це пузатий дядько у дорогому жупані з полковницьким перначем за поясом.
– Куди зібралися, панове-браття?
– У степ, «на уходи».
Полковник незадоволеним поглядом зміряв усе товариство.
– А чому верхи, а не на човнах?
– Бо човни наші за зиму погнили, а коники і так мусять по степу побігати, копита розімнути, – чи то жартома, чи ні відповіли братчики.
– А чого замість снастей, сітей, гарпунів ви набрали списів та мушкетів? – питає далі пузатий полковник.
– Бо снасті ми через зиму пропили у шинку, та це не біда, риби у заводях стільки, хоч руками лови. А мушкети і списи в степу знадобляться – вовків голодних вельми розвелося.
Полковник далі собі походжає і запитує в козаків:
– А може б ви не були такими дурнями та прогнали свого ледащицю-отамана й пішли краще до мене на хутір. Будете собі працювати там, на шматок хліба заробите за літо.
Тут обізвався Швачка, який також був тут разом із Залізняком.
– А чи не пішов би ти до бісової матері, пане полковнику! Ми люди вільні, куди вітер дме, туди й ми. А на тебе спину годі гнути!
Не чекаючи відповіді, отамани сіли на коней і дали їм острогів. Решта братчиків також скочили в сідла і виїхали геть із Січі, регочучи та кепкуючи з пузатого. На прощання братчики розвернулися, скинули шапки й перехрестилися до січової церкви.
Розділ 10
Сотник Гонта був ще моложавим, широкоплечим, середнього зросту мужчиною. Лице його було засмагле, обвітрене вітром і покраяне зморшками. За всі роки служби у козацькій міліції йому довелося побачити чимало всього, однак таких часів, як настали зараз, пан Іван пригадати собі так і не міг. Із Дикого Поля на Україну лізло все більше запорожців, тож ця думка неабияк тривожила сотника. Щось мало відбутися. Він добре умів слухати і чути, тому знав уже, що скоро «заспівають треті півні», а цього йому дуже вже не хотілося. Можливо, це була чергова байка запорожців, аби розвеселити люд і налякати панів, однак вторгнення російських військ було зовсім не смішним. Та найгірше з конфедератами: своїм грабунком і ґвалтом ці хлопці самі накликали страшну біду…
Його сотню було відкликано і зосереджено в Умані.
– Пане губернаторе, козаки незадоволені.
Гонта стояв разом з губернатором Уманщини паном Младановичем на одному із бастіонів Уманської фортеці. Сам губернатор був чоловіком міцної статури, дородним. Його обов’язком було управляти не лише Уманню – власністю воєводи київського Силезія Потоцького, – але й іншими його маєтками. Така посада вимагала великих знань і неабиякої господарської хватки, котрою пан Рафал, безумовно, володів. Відчувши нові пориви політичного вітру, пан губернатор навіть змінив свій європейський одяг на старовинний польський кунтуш, на голові мав хутряну шапку, а бік підперезував коштовною дідівською шаблею.
– Чого б це? Тут, в Умані, вони як вдома.
– Це правда, але їхні родини розкидані по воєводстві. Кожен із хлопців боїться, що в рідне село можуть завітати конфедерати.
Младанович скривився.
– Що поробиш, пане сотнику, війна є війна. Хіба ж ми з тобою винні, що така каша заварилася? Поглянь, що робиться: москаль порушив наші кордони, порушив міжнародне право і вдерся на нашу землю!
– Король їх покликав, – нагадав Гонта.
– Він не мав права. А москалям і плювати на право: їм аби своє хапнути.
Гонта спохмурнів.
– Пане губернаторе, але ж ми не можемо лишити своїх людей напризволяще, ховаючись за високу політику.
Младанович зітхнув:
– А що я можу зробити? Пропонуєш піти проти конфедератів?
– Ні, я не хочу битися з ними, але ми можемо протиставити свою силу їхній, заставити їх перестати знущатися з людей.