Гонта лише посміхнувся.
– Погано ти знаєш наших людей, пане ротмістре.
– Достатньо добре. Нехай лише рипнуться. А от через твоїх козаків ми втратили москальського шпигуна – Молдаванина, що віз якісь секретні документи до Мотронинського монастиря. І за це будуть відповідати не лише твої, сотнику, гевали, але й ти разом з ними.
Пан сотник розгнівався ще більше.
– Гляди, пане, бо сам відповіси за всі ґвалти і вбивства…
– Усіх православних, котрі не хочуть іти з нами на співпрацю, ми вважаємо зрадниками, – швидко сказав Воронович. – До того ж у воєнний час ми залишаємо за собою право реквізувати в посполитих збіжжя і худобу на потреби військові.
Тут Гонта підвівся.
– Зрозумійте, панове, я тут сперечаюся з вами не просто так. Ми стоїмо на порозі великого народного бунту, великої крові! Нам треба ступити крок назад, заспокоїти край, інакше людський гнів вийде з берегів. І виграють від того лише москалі, ми ж усі – програємо!
Запала пауза. Відповів Гонті знову Воронович.
– Не треба драматизувати, сотнику. А коли тобі відомо щось важливе, то мусиш передати мені ці відомості, аби ми могли знайти і покарати винних.
Гонта зрозумів, що до Вороновича говорити дарма, тож повернувся до Младановича.
– Наш край розцвів завдяки мирній праці і спокою. Зараз усе це може згоріти вмить. Прошу вас, пане губернаторе, не дайте цього зробити, аби кара не впала і на вас!
Ці слова Младановичу не сподобалися.
– Заспокойся, сотнику. Якщо у тебе все…
Гонта зрозумів, що розмову скінчено, віддав честь і вийшов геть з кабінету.
Іще двері за ним добре не зачинилися, як Воронович запитав навмисне голосно:
– Панство довіряє цьому сотнику?
– Він користається великим довір’ям у пана воєводи.
– Думаю, він зрадить при першій нагоді…
Запала мовчанка.
– Може, час повечеряти? – запитав губернатор.
Присутні лише знизали плечима, тож Младанович плеснув у долоні.
Доки слуги накривали стіл просто у кабінеті, присутні продовжили говорити про полювання, музику, історію, коли ж слуги покинули кабінет і присутні випили по келиху венгжина, політична розмова продовжилася.
– Нам потрібна від вас допомога, пане губернаторе, – мовив Воронович, закушуючи кролячою лапкою.
– Чому маємо допомагати вам, якщо москалі розіб’ють конфедерацію з дня на день? – запитав Младанович.
Ротмістр обглодав кістку, кинув її у таріль.
– Не дадуть ради. Турки уже давно ворогують з москалем, а тепер, коли вони порушили наші кордони, Порта лише чекає приводу оголосити війну. Доки вони будуть змагатися між собою, ми скинемо Понятовського і виберемо собі нового короля. Австріяки і прусаки нам у тому допоможуть – московський ставленик і їм як більмо на оці. Ходить така думка, що із воєводи київського може вийти добрий король. Тому нам треба зібратися з силою, нагромадити військо і припас для вирішального бою. Що ж до схизматів, то їх треба силою примусити зайняти наш бік, бо удар у спину від них може бути і справді фатальним.
Те, що Младанович почув від цього ротмістра, неабияк зацікавило губернатора.
– Якої помочі вам потрібно від нас?
– Всілякої…
У ці дні пан Воронович метався по краї, мов вовк по кошарі: то відбирав у схизматів церкви, то товкся по лісах, висліджуючи гайдамаків, то виступав на шляхетських соймиках. Роботи з організації шляхетського руху було вдосталь. Та й шляхтичі, не обтяжені іншими обов’язками, як лише «служба Ойчизні», зліталися на його поклик, збиралися, озброювали челядь і тільки чекали наказу. Вони з охотою визнали Вороновича своїм лідером, знаючи його непохитний норов.
Уже минув день, а пан ротмістр був іще в дорозі. Він покинув Умань, де заручився підтримкою губернатора Младановича і тепер зближався з кавалькадою вершників до Жаботинського замку. Туди з’їхалося багато місцевої шляхти, аби зробити соймик і обговорити ситуацію в краї. Пан Воронович знав настрої місцевого панства: ставати проти регулярних військ російської армії вони не поспішали, чудово розуміючи, що їх там чекає. А от погромити українські навколишні села вони були зовсім не проти. Що ж, і за це спасибі…
У замку добре знали звук його сурми, тому коли вона засурмила перед брамою, то брама миттєво відчинилася. Схоже було на те, що на нього чекали.