Він в’їхав на подвір’я, попрямував до дверей, а вже тут спішився і віддав повід вартовому, що підбіг. Найближчі з його ватаги зробили те саме.
– Ну що? – спитав коротко вартового.
Той поклонився.
– Вельможне панство чекало на пана від обіду.
– Я затримався в дорозі, – швидко відповів ротмістр.
– Так і подумали. Тому пан губернатор наказав розпочинати сойм без вас.
Воронович прислухався: із замку долинала музика, співи.
– Чую. Мабуть, і досі проводиться засідання. Справжні патріоти тут зібралися, – криво посміхнувся Воронович і першим рушив до дверей.
Насправді тут зібралося не так вже й багато людей. Можливо, спочатку їх було трохи більше, однак зрозумівши, що соймик переростає у просту балаканину, вони порозходилися, так що залишилися самі стійкі.
Бенкетна зала, на відміну від темного коридору, освітлювалася великою кількістю свічок. Саме звідси й чулася музика, крики та галас. Дубові столи стояли у кілька рядів, поміж них лави. Шляхта гуляла на повну – вино лилося рікою, а слуги губернатора не встигали доносити дорогі наїдки. На одному зі столів танцювали напівголі дівки, легко рухаючись поміж наїдками, розставленими на столі.. Одна з них взагалі була гола – котрийсь меткий шляхтич хвацько здер із неї сукню: тут же почувся регіт, свист, вигуки. Ротмістр мимоволі залюбувався її грудьми – немалими, але пружними, що підіймалися в такт танцю. Та й бедра, і сідниці були гарно заокруглені – таке подобалося чоловікам. Шляхта за цим столом голосно вигукувала, вимахуючи чарками, розливаючи вино.
Воронович спостерігав за цим дійством, стоячи на порозі зали. Нарешті його зауважив якийсь лакей, підбіг, поклонився.
– Зробіть ласку, пане, займіть почесне місце за столом та приєднайтеся до вельможної компанії. Дозвольте вас провести.
Воронович чортом подивився на нього.
– Поклич мені краще губернатора.
– Але ж пан губернатор уже відпочивають.
Він не стримався, вихопив пістоля і бахнув угору. Спочатку гробова тиша, а тоді страшний писк панянок. Шляхтичі посхоплювалися.
Воронович ступив кілька кроків, відчинив вікно – відразу ввірвалося свіже повітря, а винний чад почав вивітрюватися.
– Це ви, пане Воронович? Але що ви тут робите? – нарешті знайшовся пан губернатор.
– Я прибув на сойм.
– Але ж ми чекали вас вже на ранок.
Воронович знизав плечима.
– Прошу мене пробачити, я надто пізно приєднався до вас. Мені повідомили, що ви засідаєте ще від обіду, тож покірно прошу повідомити мені, яку ухвалу виніс наш сойм.
Йому відповів губернатор, який на правах господаря головував на тому зібранні.
– Ми ухвалили приєднатися до конфедерації. По-друге, ми засудили короля як зрадника. По-третє, ми вирішили не виконувати умов ганебного трактату, прийнятого у Варшаві. Тоді, коли такі доленосні рішення були прийняті, я оголосив перерву до завтра й ми розійшлися – людям треба відпочити. Це тільки хлопи п’ють воду й сплять у своїх бридких хлівах. А вельможного пана місце за бенкетним столом із чаркою доброго вина у руці.
Присутні схвально загули. Воронович криво посміхнувся, не приховуючи іронії.
– Ви й справді тяжко напрацювалися.
– А що, – втрутився в розмову один зі шляхтичів. – Ми готові першими стати на заклик Вітчизни!
– Хоч сьогодні! – підтвердило кілька голосів.
– Тоді я попрошу панство збиратися в похід! – випалив Воронович. Не зважаючи на всі слова шляхти, це стало несподіванкою. А регіментар продовжив: – Мені достеменно відомо, що навколо схизматських монастирів клубочаться зграї гайдамаків. Нам потрібно хоч з дві тисячі шабель, і знищимо ті прокляті монастирі, а їх добра й землі захопимо й віддамо святій церкві…
Розділ 11
Пан Станіслав Хічевський служив у київського воєводи Потоцького збирачем податків. Ні, він не ходив по хатах із великою торбою і не їздив на возі. Його справою була перевірка документів, а також відповідність тих документів тому, що є насправді. Перевіряв переважно губернаторів та великих орендарів.
Пан Канівський не був ані губернатором, ні, тим більше, орендарем. Він доводився досить близьким родичем воєводі Потоцькому, мав у своїй власності великі маєтності, в тому числі в містах Богуславі та Каневі.
І Хічевський, і Канівський були присутні при розмові губернатора Младановича із ротмістром конфедератів, тож кожен із них приїхав до Канева зі своїми думками і турботами. Пан Канівський років мав десь біля п’ятдесяти, був досить огрядний і високий. Хічевський же, навпаки, – худий, високий, спокійний, трохи блідий на обличчі.