– О-о-о, як добре.
Не бажаючи більше лягати, пан Миколай розсівся у фотелі, оглядаючи свою «кімнату утіх». Усі тут спали, потомлені довгими любощами, порозлягавшись на шкурах диких звірів, розкиданих просто на підлозі. Знайшов поглядом пана Хічевського: той тихенько підхропував, обійнявши якусь товстушку із великими цицьками. Пан Миколай посміхнувся про себе: так, пан збирач податків любив розміри.
Раптом пан Миколай підвівся, підійшов до Хічевського і став того будити.
– Вставай, пане, справа є.
Хічевський хоч і не скоро, але розплющив очі.
– Що? Що сталося?!.
– Розмова є.
– Але ж ніч надворі! – очі Хічевського готові були знову заплющитися.
– Вставай, пане! Чи я маю сам тут сидіти?!
Відмовити панові Миколаю було годі, тож Хічевський підвівся, стягнув зі своєї товстушки легеньке покривало і сам ним обмотався, прикриваючи наготу. Пан Миколай був голим, не встидаючись товариша, і це трохи бентежило пана Хічевського. Пан Канівський це зауважив.
– Що, не бачив пан ніколи голого чоловіка? Слухай, пане, а може, тобі краще було б юнака замість дівки?
– Та нє, ви що, пане Миколаю…
– Чого ж. Іще давні греки казали, що жінки – для розмноження, а молоді хлопці – для утіхи. Так що ти, пане Стасю, кажи, не встидайся!
Хічевський продовжував протирати очі, тоді ж заходився їсти фрукти із таці.
– Та нє, пане Миколаю, може, іншим разом. Кажіть, чого вам не спиться.
Пан Миколай розправив вуса, заговорив діловито.
– Розумієш, пане Стасю, бачу я, що мушу всі справи робити особисто – нема на кого покластися.
– Ну, – мовив Хічевський, зовсім не розуміючи, до чого хилить його товариш.
– У Каневі я порядок навів: гайдамаків та їх поплічників половлено і кинуто до холодної.
– І що?..
– Тепер треба зробити так само у Богуславі. От я і вирішив податися туди з ранку.
– Як на мене – не дуже гарна ідея, – скривився Хічевський і потягнувся до посудини з вином, однак та виявилася порожньою.
– Чого ж? Треба дати тришия отим усім губернаторам, орендаторам, ротмістрам. Побачиш, як зараз почнуть бігати, мурашитися, робити свою роботу, котру, я так бачу, вони геть запустили. Все, вирішено – на світанку вирушаємо. Ти, пане Стасю, складеш мені кумпанію, аби не так сумно було в дорозі. Та й на паперах отих я не дуже розуміюся.
– Так ми ще тут не до кінця розібралися.
– І чорт з ним. Давай, друже, збирайся: скоро світатиме!
Пан Миколай уже добре ввійшов у роль суворого господаря. Його нежданий візит потряс усіх жителів Богуславського замку, особливо тамтешнього губернатора. За порадою пана Хічевського пан Канівський взявся відразу за нього, вимагаючи різних документів, цифр та пояснень. Губернатор і справді налякався, всі навкруги забігали, зашаруділи, так що замок враз перетворився на великий мурашник. Бачачи це, пан Миколай ще більше почав «кидати перуни», погрожуючи всіх посадити до тюрми, а то й «вбити власноручно». І не знати чим би скінчилася вся ця «ревізія», якби губернаторові в голову не прийшла рятівна думка.
– Та ми великої влади над землями тими не маємо, бо всі вони в орендах, посесіях. От кого треба питати – орендарів. Виходить так, що вони взяли у панства все готове, багатіють на тому, а коли треба чогось від них: «Ой, які ми бідні». От хоча б взяти Аврамка…
– Сюди його! – раптом гаркнув пан Миколай.
Губернатор вклонився і швидко вийшов із покоїв, по дорозі дякуючи Богу, що зумів перевести гнів пана на когось іншого. Головне – справу дотягнути до ночі, а там вже пан губернатор знає, як задобрити свого господаря.
– Я жив бідно. Дуже бідно, а тоді мене ще й обікрали…
Так почав виправдовуватися єврей Аврамко перед паном Канівським, коли став перед ним у замкових покоях.
Орендаря витягли з хати гайдуки губернатора і стрімголов повезли до губернатора. Саме споночіло, тож Аврамко весь трясся від страху, не знаючи, чого йому тепер чекати.
– Хто тебе обікрав? – запитав суворо пан Миколай.
Аврамка і справді недавно пограбували люди, що назвалися конфедератами. Єврей з’ясував пізніше, що це не були люди ротмістра Вороновича, тож тепер кусав собі лікті, що віддав гроші бозна-кому. Що б там не було, а про це поки що Аврамко нікому говорити не став – боявся помсти…
– Хіба ж нема кому, ой-вей… То панство, то жовніри, то шляхта. Бідний єврей – як горох при дорозі: хто захоче, той і скубне.