Пан Канівський не став цього слухати, а зробив орендареві такий рознос, що той аж голову втягнув у плечі.
– Геть звідси, шолудивий! – нарешті закінчив пан Миколай. – А завтра я вас всіх до стіни поставлю!
Бідний єврей вийшов із замку, спустився сходами вниз і пошкандибав до брами, опустивши голову. Тут на нього вже чекав губернатор, який одягнувся у плащ і накинув каптур на голову.
– Ну, що?
Аврамко впізнав його.
– Нащо ви мене так підставили, пане губернаторе, що я вам зробив поганого? Я ж кожного місяця плачу вам такі гарні гроші, щоби мене ніхто не займав, щоби дали працювати спокійно. А ви…
– Стули пельку. Сподіваюся, ти нічого такого не сказав Канівському?
Єврей у відповідь лише зітхнув.
– Послухай, – продовжив губернатор. – Мусимо разом вийти з тої халепи. Ти ж не хочеш, щоби завтра він приїхав до тебе і зробив там погром?
Аврамко знову зітхнув. Губернатор продовжив:
– Пан Миколай збирає на потреби конфедератів. Потрібні гроші, припас і фураж для коней. Дамо йому добровільно – тоді відчепиться. Шукай.
Аврамко зітхнув ще раз, розуміючи, що більше нічого не може ні сказати, ні зробити.
– У Каневі він наказав хапати гайдамаків – там ціла холодна людьми забита. Місто загомоніло, не дай Бог бунт спалахне. У нас гайдамаків нема, чув? Інакше твоя корчма спалахне першою. Чув?
На цей раз Аврамко ковтнув слину і швидко кивнув головою на знак згоди.
– Ще одне. Пан Канівський любить побавитися. Треба йому підложити таку дівку, щоби він вдовольнився, заспокоївся і поїхав геть з нашого міста. Під час пиятики в Каневі пан Миколай сказав, що давненько вже не мав невинної. Розумієш?
Аврамко знизав плечима.
– Чого ж не розумію. Але де ж таку взяти?
– Думай! Ти краще знаєш це місто!
Орендар почав перебирати всіх дівок в голові і раптом зупинився на Марусі – дочці старого Бондаря. Вона була досить гарною, молоденькою і під хлопом не була точно: батько надто сильно її беріг. Та й не любив Аврамко того Бондаря – щось у ньому було таке гайдамацьке.
– Є тут одна. Але буде брикатися.
– А так навіть краще, – вишкірився губернатор. – Нехай пан Миколай згадає молоді роки і приборкає непокірну кобилицю…
– Її батько…
– Чорт з ним. Коли пан Канівський поїде, дамо тому батькові грошей, аби дуже не плакав. Покажеш моїм гайдукам, де вона живе…
Пан Миколай уже втомився за цілий день. Хічевський пішов спати раніше, залишивши свого товариша на самоті. Пан Канівський не мав сьогодні охоти до жодних забав, уявляючи собі, як завтра буде громити в пух і прах губернатора і орендарів.
Раптом хтось постукав у двері.
– Якого дябла стукаєш? – рявкнув. Йому з-за дверей відповів голос губернатора:
– Маю для пана невеличкий незайманий подарунок…
Пана Канівського зацікавило саме слово «незайманий». Спершу він хотів послати губернатора під три чорти, але стримався: йому кортіло хоча б поглянути на те, що йому збиралися подарувати.
На ній, крім сорочки, нічого не було. Магнат не знав, що дівчину вихопили сонну прямо з ліжка, що побили і пригрозили її старому батькові. Хоча, як би навіть знав, то це б його сильно не збентежило – такі явища досить часто траплялися у ті часи. Навпаки, пан Миколай зараз дивився на дівчину, як мисливець на загнану лань… Незважаючи на те, що вона була до смерті налякана, обшарпана, пан Канівський не міг не помітити її вроди: високий зріст, стрункий стан, довге густе волосся. А які брови, очі, губи, щічки, ух! Далі пан староста опустив свій погляд униз і почав собі уявляти, що там під сорочкою у дівчини. Від однієї цієї думки хвиля бажання поглинула його.
– Як звуть тебе, прекрасно дівчино?
Вона дивилася на нього спідлоба.
– Я вільна міщанка. Пане, гайдуки вчинили напад на мій дім, побили мого старого батька і мене ґвалтовно припровадили сюди. Я вимагаю справедливості.
– Ну-ну, чого ти кігті випустила. Тебе ніхто не хоче образити, навпаки, ти повинна бути вдячна долі, що сам пан Канівський зацікавився тобою, простою хлопкою. А те, що батька зачепили, я винних покараю, а батька щедро нагороджу за те, що виховав таку гарну й розумну дочку.
Ці улесливі слова ще більше насторожили Марусю. Тепер вона вже точно знала, нащо її сюди привели. Тим часом пан налив вина у два келихи, зробив жест, пригощаючи дівчину.
– Пане, я перед вами беззахисна. Мені не треба від пана нічого, тільки прошу відпустити мене, не забирати в мене ні мого життя, ні моєї честі. А коли пан надумав лихе мені заподіяти, то хай відразу вб’є, бо я честі своєї дівочої не віддам, а сама смерть собі заподію.