Було видно, що на гайдамаків тут чекали, тому що широкі дубові столи заздалегідь були винесені звідси, а по цілій широкій кімнаті розставлені лави. Старшини без зайвого галасу порозсідалися на них. Зразу за ними сюди почали заходити ченці. Першим увійшов панотець, котрий дочасу виконував роль ігумена, за ним увійшли і всі інші, порозсідалися навпроти коліїв.
Залізняк підійшов під благословення панотця і, отримавши його, сів знову на лаву. Коли запала тиша, він знову встав і звернувся до присутніх.
– Превелебний отче, братіє, чесна громадо. Прийшли ми вас просити, щоби по древньому закону батьків наших панотці-священики освятили зброю нашу і благословили наше православне військо в похід на ворогів віри нашої і народу козацького.
На якусь хвилину запала мовчанка, ченці про щось тихо радилися. Нарешті один з дияконів промовив:
– Не гоже священику освячувати ножі, а лише паску й писанки. Подумай, брате, чи богоугодне діло ти робиш, зібравши цих людей на війну, бо війна це завжди розруха.
Залізняк спокійно кивав головою:
– Не одну ніч, брате, я думав про це. І був я не в одному селі й не в однім місті. Говорив я з людьми, і сказали мені вони, що більше нема сили терпіти панської наруги над душею й тілом і над церквою святою. Тому й стали ми на бій, щоби захистити рідний край від пустки, в яку нас тягнуть пани.
Диякони знову переглянулися.
– «Хто терпен, той спасен» – вчив нас Христос. Ми також немало витерпіли від панів біди, не один братчик загинув за нашу справу, та ми завжди боремося тільки вірою й переконанням. Нарешті Господь почув наші молитви і послав нам оборонців – військо російське.
Гайдамаки переглянулися: не думали, що мотронинські ченці, які завжди ділили з ними хліб і воду, зараз будуть так сильно триматися своєї думки і не послухають коліїв.
– Дозвольте вам нагадати, чесна братіє, що сам Христос, яким би не був блаженним і терпимим, як не любив ближнього, а все одно повиганяв з храму Господнього нечестивих торговців силою. А цей храм – Україна, – Залізняк почав говорити з більшим запалом, проте ченці залишалися спокійними й далі.
– Воістину, діла Господні незбагненні і не нам судити про них.
Знову запала мовчанка. Деякі зі старшин незадоволено загомоніли між собою. Молодий Андрій Журба не стримався.
– То що, панове-браття, бачу, не хочуть чесні отці освятити наші ножі гайдамацькі. Клянуся всіма святими, що я до хати не вернуся, доки під мітлу не виметемо з України нечестиве панство. І хай мені в тому помагає хоч Бог, хоч… – тут молодий, але вже дуже заслужений отаман хотів сказати «чорт», але при отцях стримався. – Не будьте наївними, браття, ми на Запорожжі вже добре знаємо царську ласку. Повірте, обдеруть вас царедворці гірше татарина, гірше ляха.
– Та й навіщо нам ті царі й королі, коли за нами суне така велика сила – сила народна, – добавив Залізняк.
Проте й на це мав відповідь диякон:
– Війна страшна, Максиме. Церкви Божі горітимуть, коні дітей малих витопчуть і жіночий плач чутно буде повсюди. Нехай буде як є, бо поганий мир краще, ніж хороша війна. Головне, щоби війська імператриці захистили наше православіє.
Знову мовчанка. Залізняк поглянув на Молдаванина, в надії, що він скаже своє вагоме слово на захист справи. Та чернець мовчав, думаючи свою думу, зсунувши докупи густі брови. Нарешті з розпуки Залізняк обернувся і сказав до своїх курінних:
– Ну, може, з молодших хтось скаже слово, щоб розтопило серця чернечі, чи так і підемо в похід без благословенства?!
Тут з лави підвівся молодий Бондаренко.
– Кожен народ мусить вміти сам себе захистити: наші батьки про це добре знали. Шкода, що діти забули. На Росію уповаєте? Ляхи, москалі, турки… Усі вони – приходящі! Їм нема до нас діла! За віру православну печетеся? Не буде народу – не буде і віри! Пустеля тут розкинеться, а вас, богобоязливих, заберуть браття десь до Сибіру і там будете проповідувати своє православіє! А ми ж свою справу і так зробимо, дарма що без благословення. І якщо доведеться згинути в бою без прощення та покаяння, зате душі наші неприкаяні літатимуть над цією землею і цими лісами! Та в нас буде віра тверда. Віра в тому, що ми не віддали свого храму без бою… Що ж, ходімо, панове-браття, не будемо даремно часу гаяти. Не заважаймо братії молитися!
Колії і справді зашуміли і вже зібралися йти звідси геть, як раптом підвівся старенький панотець.
– Чекайте, браття. Не один рік ми знаємо одне одного, не один горнець лиха з’їли разом. З єпископату нам прийшов лист, аби ми молилися за мир і до справ мирських не пхалися. Наказують нам з Петербурга лише уповати на ласку цариці, до котрої ми не раз зверталися по допомогу. І справді, багато хто з нашої братії проти повстання.