Отець затих, переводячи подих.
– І що? – нетерпляче запитав Залізняк.
– Але більшість з нас виросли у цьому краї, ми добре знаємо, якої шкоди чинять пани нашому люду. Хмельницький, Дорошенко, Палій… Ми знаємо, за що вони боролися, розуміємо, що вони життя свої жертовно віддавали за свою землю і народ. І ви, браття, так само жертовно йдете на боротьбу із ворогами віри Христової.
Знову мовчанка.
– Надіюся на вас, браття, – мовив Залізняк і посміхнувся…
День був дуже погожий. Сонце світило ясно, хоча на заході почали збиратися хмари. Стало душно. Залізняк поглянув на небо, намагаючись вгадати, чи підуть хмари стороною, чи таки буде дощ.
Ченці тим часом розмовляли з отаманами, утрясаючи подробиці майбутнього молебню.
«Таки буде гроза», – вирішив про себе Максим і рушив до свого коня: у Коші було ще багато роботи, треба було утрясти ще чимало всяких справ.
Колії вже посідали на коней, як раптом на змиленому румаку в монастир влетів один дозорець.
– Де батько, де Залізняк? – крикнув на весь монастир.
Максим занепокоєно вийшов:
– Що таке?
Дозорець підбіг.
– Батьку, з Медведівки вирушив Воронович. Він їде сюди.
Залізняк, хоч і сподівався на таке, але все ж вірив, що пан ротмістр не буде так поспішати, і їм вдасться його випередити. Та дарма, пізно шкодувати.
– Скільки їх?
– Десь дві тисячі. Скоро будуть тут, бо всі на конях, їдуть швидко.
Залізняк лише свиснув. Тоді він задав ще декілька питань, вартовий відповів. Залізняк оглянувся – отамани вже позбиралися.
– Браття, треба буде зустріти гостей.
– Як же будемо зустрічати – їх немала сила. В’яжемося в бій – то відразу наш план швидкого наступу зірветься. Може, краще переховаємося? – сказав Швачка.
– Тоді пани монастир спалять, – зауважив хтось.
– Заховатися – не вихід. Вони почнуть по лісах товктися – можуть на табір наш натрапити, і так доведеться битися. Краще нападемо на них несподівано та розгромимо. А доки недобитки збиратися будуть, доки вість дійде до інших – ми вже виступимо.
Заперечив Неживий:
– Де ж ми їх перехопимо, де зробимо засідку? Дві тисячі – велика сила, так просто не здолати. Ми не встигнемо приготуватися.
– А тут нічого готуватися, – було видно, що план у Максима вже був. – Дамо їм бій прямо тут, у монастирі. Тут подвір’я вузьке – їм ніде буде розвернутися, і вони не зможуть скористатися своєю перевагою у чисельності. Крім того, пани не чекатимуть опору. Вони, щоб себе не переобтяжувати, не брали ні мушкетів, ні списів – так що опору великого не чекають. Ти ж, Семене, біжи до Коша, піднімай товариство. Ми тут будемо триматися, доки зможемо, та й ви не баріться. Треба оточити панів зі всіх боків та знищити!
Неживий кивнув головою: наказ зрозумів. Він швидко пішов до свого коня та з декількома своїми близькими товаришами вискочив з монастиря крізь відчинену браму.
Узгодивши план оборони й контрудар, Залізняк продовжив давати розпорядження. Він підійшов до панотця; той був тут і все чув.
– Панотче, вам з братією краще буде заховатися десь, а то скоро тут таке почнеться… Боронь боже, куля зачепить або ляхи прорвуться.
Лице священика було незворушним.
– Максиме, якщо нашому монастирю судилося ще й пережити різню в своїх стінах, то, видно, на це є Божа воля. Та не примушуй мене у час скрути залишати свою обитель. Я хочу бути тут, хочу бачити, як усе це гине, – він показав на церкву, келії… – І якщо треба, загинути разом з ним. Я поклав сюди все своє життя…
Залізняк нахмурився, проте заперечити не міг.
– Гаразд, тільки зберіться всі в одне місце. Найкраще – в церкву, бо інші будівлі накриті соломою, то можуть спалахнути.
Колії з ченцями готувалися. Тим часом прибіг вартовий і сказав, що шляхта вже зовсім поруч.
Розділ 13
Пани були вже під брамою, стукали.
– Відчиняйте!
– Іменем ойчизни й конфедерації – відчиняйте цю прокляту браму!
Проте монастир ніби вимер.
– Чортові схизмати причаїлися. Мабуть, думають, що ми поцілуємо замок та поїдемо. Дурне бидло.
– А може, їх попередили, що ми зближаємося, й вони поховались?