Так пани вигукували під брамою. Воронович, побачивши таку справу, наказав:
– Тягніть сюди порох – будемо підривати ворота.
Шляхтичі відкотилися від брами, щоби не зачепило. Вони спішилися і відігнали коней подалі, аби, бува, ті від вибуху не схарапудилися. Натомість підтягли підводу, на якій було кілька діжок пороху. І вже розмотали довгий трут і готувалися запалити його, коли за брамою почувся дивний звук: хтось відсунув засов… Зарипіли тяжко завіси, і брама відчинилася. У проході став старий чернець, позаду – двоє молодших.
– Чого вам треба, чого галасуєте?! – гукнув старий чернець. – Тут вам не корчма і не замчище – тут оселя Господня. Ідіть геть звідси!..
Воронович єхидно посміхнувся.
– Не для того ми сюди їхали, щоби зараз забиратися.
– Чого вам треба?
– У нас ревізія, мусимо обшукати ваш монастир.
– А хто вас на ту ревізію відправив? Дозвіл у вас є?
Шляхтичі засміялися. Чернець і собі посміхнувся – непоганий вийшов жарт.
– Гей, панове, арештуйте цього чоловіка, а монастир обшукайте. Тільки будьте пильними – тут можуть ховатися гайдамаки, – Воронович вже не жартував.
Шляхтичі рушили до брами, але старий чернець наставив хреста, ніби хотів захиститися ним:
– Зупиніться! Одумайтеся, бо десниця Божа впаде на вас!
Він загарбників попередив щиро, та вони не послухалися. Воронович витяг пістоля, не цілячись вистрелив. Старий чернець здригнувся, ледь не випустив хреста з руки. Ченці підхопили його під руки й потягнули всередину.
Шляхтичі щільним строєм почали входити до брами, так що невдовзі все монастирське подвір’я було заповнене. А скільки ще їх залишилося ззовні!
Але на небі в той час почалися дивні речі: сонце сховалося за страшну чорну хмару, яка взялася не знати й звідки та все гуркотіла громами. Стало темно.
Залізняк спочатку не помітив цього: вся увага була прикована до ворога. Він бачив, як під кулю підставився панотець, і лише плюнув з досади: хто ж його просив!.. Тоді Залізняк перехрестився до церкви, попросив у Господа помочі і вийшов з-за келії. Гайдамаки й собі піднялися зі своїх місць, рушили назустріч шляхті. Вони сходилися з усіх кінців, ніби потічки, що впадають навесні у велику ріку. А та ріка йшла густою лавою на ворога.
– Прокляття, погляньте, панове, скільки тут зібралося тої наволочі, – видихнув у подиві один зі шляхтичів біля Вороновича.
– Я ж вам казав, що ворог не спить. Та це нічого: розбудили звіра в його лігві, то тепер мусимо добити. Їх не більше, ніж нас.
Пани зупинилися. Вони не чекали тут такої сили озброєного люду, проте слова ротмістра піднесли їм бойовий дух. Так, вони мусили вбити цього звіра, і цей бій буде не на життя, а на смерть.
Але не знали пани істинної народної сили, що зібралася тут, зовсім недалеко, у Холодному Яру. Вони не знали, що Семен Неживий уже мчав до коша, щоб підняти ту силу на них.
Гайдамаки йшли зі списами, над головами майоріли прапори. Знявся сильний вітер, що розвивав гайдамацькі стяги – вони аж лопотали на вітрі. Більшість гайдамаків були без шапок: як зайшли в монастир, так і залишилися – і тепер вітер розвивав їх чуби. В очах їхніх світився гнів та відвага. Вони сунули, мов ті хмари, що на вітрі клубочилися вгорі. Видовище було дивне й страшне.
Лави стали одна навпроти одної. Гайдамаки запнули списи в землю, взяли мушкети.
– Готуйсь, цілься! – скомандував Залізняк. Козаки наставили мушкети на шляхту. Пани в свою чергу повитягували пістолі.
– По ворогах віри й народу вогонь!!! – гаркнув Залізняк, і тут же загавкали гайдамацькі мушкети. Шляхтичі почали падати, скошені кулями.
Небо розпорола блискавка, мов з гармати гримнув грім. Тут же хлинула злива.
– Панове, шаблі наголо, до атаки! – крикнув Воронович і першим дістав свою карабелю.
Шляхтичі кинулися за своїм регіментарем.
Гайдамаки зустріли їх довгими списами. Це давало їм перевагу, тому, ніж почався ближній бій, пани втратили багатьох своїх пораненими й мертвими.
– Топчіть, панове, вражу шляхту, як злу личину!! – кричав Залізняк.
Він почав страшно рубати всіх панів навколо, різати ножем та топтати чобітьми. Він ричав, мов дикий звір. Злива змивала з його лиця ворожу кров, яку він так щедро розливав. Бондаренко тримався поруч, за ним – інші.
Грім вкотре гримнув, заглушаючи шум бою. Одначе, коли не гриміло, ані вітер, що завивав над монастирем, ані шумна злива не могли затишити крики бойовища. За якийсь час земля монастирська, що розмокла від людської крові та дощу, почала перетворюватися на болото. Під ногами місцями ставало слизько, та воїни на це не зважали – мокрі від зливи й крові, вони кидалися один на одного в шаленому танку смерті.