Панів було в рази більше, тому вони поволі почали тіснити повстанців у глибину монастиря. Раптом з вікон і дверей монастирських келій почали стріляти козацькі мушкети, причому так густо, ніби поливали ворога вогнем.
– Пали! Пали келії! – кричав хтось зі шляхти, однак намочені зливою дахи розгоратися не хотіли.
– Язика мені! Дайте мені язика! – горлав Воронович.
Йому зовсім не подобалося те, як їх тут зустріли, тому найперше потрібно було розібратися, що й до чого. Та його ніхто не слухав – у запалі бою пани лізли все далі і далі. Бій уже розгорався поміж монастирських приміщень, декотрі шляхтичі уже брали штурмом. Вони вже були в соборі і заходилися забирати звідти всі цінні речі, котрі не встигли поховати ченці.
– Дайте мені язика! – все ще кричав Воронович.
До нього нарешті притягли якогось ченця.
– Кажи мені, схизматику, де є золота грамота!
Молодий чернець ковтнув слину.
– Нема грамоти. І не було. Брехня це все.
Воронович схопив його за барки.
– Не бреши мені, чернець Молдованин привіз із Варшави якісь документи, листи. Де вони? Де той клятий чернець?
– Пішли вони. Ми знали про ваш напад.
– Собаки! – крикнув Воронович і з серцем вдарив ченця по обличчі. Тоді ще раз.
– Вони не могли далеко відійти, ми їх ще знайдемо! – сказав один із шляхтичів.
– Ці ліси кишать гайдамаками. Давно вже говорили, що хлопи збираються у Холодному Яру і гострять ножі на шляхту, – мовив інший. – Треба йти великою ватагою, прочесати все навколо.
– Паліть тут все. А хто вискочить з диму – стріляйте і рубайте без розбору. Решта – за мною.
При цих слова Воронович вихопив ножа і порішив ченця коротким ударом.
Залізняк зайняв досить вигідну позицію між будівлею келії та трапезною. Стіни надійно захищали від куль, крім того пани не могли тепер напасти широко, зі всіх сторін.
– Стояти будемо до кінця, до останнього. В найгіршому разі зачинимося в трапезній. Мушкети до бою!
Знову почалася стрілянина: колії не пускали близько до себе конфедератів, ті ж у свою чергу намагалися запалити будівлі, так що декотрі з них вже почали розгоратися.
– Мати Божа! – раптом крикнув хтось ззаду. – Гайдамаки!!!
Воронович оглядався по бойовищу: гайдамаків прибув досить великий загін, вони швидко стали бойовим ладом і відкрили вогонь – для шляхти це було як грім з ясного неба. Тепер все стало з ніг на голову: уже пани були під загрозою оточення..
– Матко Боска! – знову почувся той самий крик, так що враз загоном конфедератів прокотилася хвиля паніки: пани йшли грабувати монастир, а не битися із козаками.
– Відходимо! – крикнув Воронович. – Строєм!
На велике щастя його загін не встиг розбрестися по монастирі та околиці, а трималися усі вкупі. Сяк-так вишикувавшись, пани почали пробиватися до своїх коней, а вже запопавши, гнали чвалом геть, прорвавши гайдамацьку лаву. Козаки гатили по них із рушниць, густо вкривши лісову землю шляхетським трупом, однак більшості загону Вороновича вдалося вирватися з оточення.
Тим часом монастир розгорався. Ченці і гайдамаки дружно кинулися гасити, їм на допомогу тут же поспішили колії Неживого.
– Добре, що дощ лив і не дав розгорітися, – мовив Залізняк, коли найгірше вже було позаду.
– Може, добре, може, й ні, – відповів Неживий. Він був увесь мокрий, обляпаний багнюкою, від нього несло кінським потом. Видно було відразу: дуже поспішав на виручку. – Через цей дощ мушкети намокли, стріляти не хотіли. Тому й вирвалися вражі пани.
– Значить, треба спішитися, – сказав Залізняк. – Виступаємо цієї ночі.
За цим усім збоку спостерігав кремезний чолов’яга, густо зарослий бородою. Це був Кіндрат Лусконіг. Він досі сидів у монастирському льосі, аж доки конфедерати не полізли туди в пошуках гайдамацького скарбу. Там і лишилися. Кіндрат вийшов на свободу, оглянув пожарище, бій і зливу, що лютували кругом, вдихнув свіжого повітря на повні груди і мовив:
– На все воля Божа.
Місяць був повний і світив досить щедро. Вартовим козакам, що походжали по замковому мурі, добре було видно і поле, і дорогу, що вела до міста. Дорогою котилася валка із кількох возів, помаленьку зближаючись до міської брами.
Козаків ця валка не налякала: зі всіх сторін у місто стікалися конфедерати, тож цілком могло бути так, що пан приїхав швидше, а його обоз котився позаду. Та й кого боятися? Татарські загони уже давненько сюди не заходили, а малий загін гайдамаків на ціле містечко напасти не насмілиться. Інша справа, коли «треті півні заспівають».