У місті було спочатку діловито, потім голосно, а тепер уже – весело і п’яно. Іще вдень околицями Жаботина прокотилися хвилі погромів, підпалів, ґвалтів та грабунків. Пани немов зварйовали: розправившись із селянами, конфедерати почали стягати до Жаботинського замку награбоване, зганяти чоловіків і жінок, котрих підозрювали у співпраці з гайдамаками.
Зібравшись, шляхтичі швиденько вирішили свої похідні справи, а тоді почали накривати столи. Зробили це просто на замковому подвір’ї. Челядь, котра приїхала сюди разом зі своїми панами, побачила, що пани бенкетують, і собі почала пиячити. Усіх зібралося десь біля сотні-півтори, настрій їх був войовничий, так що скоро у замку почали голосно гриміти салюти: пани стріляли вгору не лише з пістолів, але й з гармат та гаківниць.
– Віват! За Вітчизну!
– Смерть схизматикам!
– Ганьба королю Понятовському!
– Та який же він король?! Клятий зрадник!
Такі вигуки лунали за бенкетними столами, а далі заграла музика, почулися співи.
У той же час інші захотилися катувати захоплених людей, загнавши їх у замкові підвали. Завдаючи страшних тортур, конфедерати все так випитували про гайдамаків, що страшні крики виривалися з підвалу. Їх глушила музика…
Тим часом місяць зайшов за хмару, стало темно. Хтось постукав у замкову браму.
– Хто там?
– Я орендар Аврамко, із Богуслава. Мені пан Канівський наказав привезти припас для шановного панства, – почувся голос у відповідь.
Вартовий козак виглянув у віконечко і справді побачив там єврея, а позад нього чотири чи п’ять возів. Якийсь перестрашений був цей орендар, трусився весь. Та що з нього візьмеш…
– Відчинити…
Разом із Аврамко ввійшло іще декілька чоловіків. Напевно – челядь.
– Мовчи, якщо хочеш жити! – раптом просичав один із челядників, спритно приставивши ніж до горла козакові.
Той аж рота розкрив із несподіванки.
– Хіба ж уже заспівали?
– Хто? – не второпав Моторний, котрий і напав на вартового.
– Треті півні?
– Ти, друже, краще мовчи, а то за тобою заспівають…
Загін Левченка, що вдерся до замку, швидко знешкодив козацьку сторожу: не вбили нікого, козаки з міліції – свої хлопці.
Крикнув пугач. Раптом почали збігатися гайдамаки, так що скоро перед брамою зібралося їх досить багато.
– Пан Канівський тут? – запитав Левченко вартового.
– Не було…
Отаман поглянув на Аврамка і поволі поклав руку на свою шаблю. Орендар лише рота відкрив, готуючись до найстрашнішого, як раптом його врятував вартовий козак.
– Пан Канівський утік назад до Варшави. Казали його челядники, що він замордував якусь дівчину, а потім йому дуже жаль стало. Совість замучила, чи що. Одним словом: утік.
– Гм, совість, – повторив Левченко.
– Що робити будемо? – запитав Гаранджа.
– Конфедерати мусять заплатити… Борщику, ти на варті, решта – за мною!
Левченкові вдалося зібрати чималу гайдамацьку силу: багато хто із лісовиків відгукнулися на його заклик. Озброєні були не дуже: лише половина мала шаблі і мушкети, зате майже всі мали списи чи коси, а замість шабель – сокири.
Рушили.
– Вдаримо на панів, челядь сама розбіжиться, – давав останні настанови Левченко.
Пани продовжували бенкетувати і не підозрюючи, що смерть уже стоїть у них за плечима. Пісні і вівати припинилися лише тоді, коли гайдамаки підійшли впритул і розлилися поміж столів.
Це заспівав Левченко. Усе враз притихло, і тільки його голос бринів над бенкетними столами. Раптом Левченко замовк і уперше за довгий час посміхнувся.
– Ну що, панове, прийшов ваш Судний день?
– Гайдамаки. Гайдамаки! Гайдамаки!!! – все голосніше почулося поміж столами.
– Хто пустив лотрів?!
– Псякрев!
– Чекайте, стійте!
– Зрада, панове!!!
Поміж конфедератами пішло замішання, гайдамаки ж не чекаючи кинулися на них і почали по одному висмикувати з-за столів.
– Судіть їх, товариство. Кожному воздайте по заслугах! – гукнув Левченко.
– До шабель! – крикнув один із конфедератів і вихопив свою карабелю.
Почалася різня. Гайдамаки кинулися поміж столів і почали розправлятися із панами, ті ж у свою чергу намагалися чинити опір.