Хлоп хмикнув:
– Нащо мені, пане, ті воли: і так годувати нічим! Усе вже віддав, голий-босий ходжу.
Аврамко ще пильніше поглянув на нього.
– То я ще тобі винен, що ти такий господар нікудишній? Навіщо тобі взагалі то поле, якщо ти його обробити не можеш? Заберу в тебе, а ти, щоб не здох з голоду, на фільварку в мене робити будеш.
Хлоп вирячився.
– Та що ви, пане, у мене ж діти дрібні!
– І дітям також роботу знайдемо. Іди. Підходь наступний і кажи прізвисько! – гукнув орендар до черги.
Козаки стали мимовільними свідками цієї розмови. Орендар раптом зауважив їх, встав, поклонився.
– Вельможне панство, прошу не затримуватись, прошу, прошу. Заходьте до господи. Гей, гевали, розступіться, дайте вельможним панам дорогу.
– Ніколи нам, – відповів Левченко і почав розглядатися навколо, а тоді зазирнув у корчму: там лише пиячили жовніри. Надворі також нікого не було, тільки якийсь хлоп носив дрова і складав під повіткою: певно, наймит.
– Тут їх нема, – впевнено мовив Левченко до своїх.
– Диви, диви, як поганець обдирає людей, – натомість промовив Гаранджа, кидаючи погляд у бік Аврамка. – Так і руки чешуться дати в пику, а ті всі папери порвати до дідьчої мами.
– Пішли, – коротко наказав Левченко і першим рушив до свого коня.
Аврамко, провівши козаків очима, покликав наступного.
– У мене все заплачено, панщина відроблена. Чого мене закликали? – відразу обурився господар.
– Прибутку не даєш.
– Що? – не второпав чоловік.
– Горілки, кажу, не купуєш. Чи ж ти не знаєш, гевале, що кожен посполитий мусить купити в державній корчмі горілку, аби дати прибуток державі?!
– Так корчма ж твоя, а не державна, – розвів руками хлоп.
Аврамко аж спаленів:
– Та що ти розумієшся, хамів сину! Не тобі, неграмотному, мене вчити.
– Чого ж неграмотний? – хлоп попався на диво впертий. – Письменний я! І горілки твоєї купувати не буду: водою занадто розбавляєш!
Орендар почервонів.
– Ах он воно що. Грамотний. Ви чули, панове, грамотний тут знайшовся!
На цей заклик із корчми вийшли жовніри, потираючи руки. Було їх четверо.
– Ти?
Чоловік вирішив стояти на своєму.
– У мене все сплачено, все відроблено…
– Ти вельми грамотний, лайдаку? – жовніри його оточили загрозливо.
– Я не лайдак, у мене все сплачено…
Однак слів більше не було, а пішов удар кулаком у лице: господар упав, зойкнувши, і злапався за обличчя. Пішли нові удари – чобітьми. Дехто із чоловіків та жінок спробували заступитися, підняли ґвалт, однак проти озброєних списами, шаблями та мушкетами жовнірів виступати було годі. Так, люди гукали і погрожували карою Божою, однак розпашілих жовнірів це стримувало не надто сильно.
– Гайдамаків на вас нема! – раптом крикнула із серцем якась молодиця.
– Є гайдамаки!
Цей вигук почувся десь позаду – і жовніри оглянулися. Перед ними стояв наймит у шапці та подертій свиті, котрий щойно носив дрова.
– Відпустіть чоловіка!
Один із жовнірів пішов на нього.
– А як же ти, пся крев, посмів рот свій від…
У відповідь пішов удар. Отримавши по писку, жовнір відлетів і гепнув на землю просто під ноги своїх. Жовніри оторопіли й почали хапатися за зброю, але наймит також не дрімав: спочатку скинув шапку, показуючи свій запорозький оселедець, а тоді й свита полетіла додолу. Під тією драною свитиною у козака був пояс, а на ньому пістолі, ніж та шабля.
– Бачу, хлопці, не хочете по-доброму.
Козак вихопив шаблю і почав нею рубати. Жовніри і не спам’яталися, як запорожець покалічив їх і вивів з бою. Тримаючись за свої рани, жовніри рачкували подалі від козака, остерігаючись, аби не порубав їх на капусту. Люди заніміли, коли ж запорожець пішов до орендаря, всі раптом відскочили, даючи йому дорогу. Аврамко зблід.
– Погано чиниш, іродів сину, отак людей обдираючи. І не думай брехати: я тут уже довгенько кручуся і все бачу. Що ті люди тобі завинили?
– Нічого! Зовсім нічого, – не маю до них жодного нічого! – лопотів язиком переляканий орендар.
Запорожець нагнувся над ним, зазираючи в очі.
– Я зовуся Іван Бондаренко, затямив, орендарю! Якщо хтось із цих людей скаже мені, що ти непомірно їх обдираєш, на панщину гониш несправедливо чи іншу наругу твориш над ними, – прийду. І тоді начувайся, лихварю, бо від гніву гайдамацького тебе ніхто не сховає!
Сказавши це, Бондаренко свиснув – прибіг карий коник. Не стаючи в стремено, запорожець вскочив йому на спину, ще раз поглянув на Аврамка, а тоді погнав геть від корчми.