– Гадамаки, гайдамаки! – тут же рознеслося замком, так що челядь кинулася врозтіч, залишивши своїх панів напризволяще.
– Смерть шляхті! – кричали колії, трощачи голови сокирами та колячи немилосердно списами.
– Не треба, помилуйте!!! – стали кричати декілька панів, однак у запалі гайдамаки і їх порубали, не жаліючи нікого.
Розправа пройшла досить швидко. Навіть швидше, ніж Левченко міг сподіватися. Він стояв і хмуро дивився на побоїще, так що на його обличчі бігали лише чорні тіні від мерехтіння смолоскипів.
– Добра робота, брати. Гарний бенкет нині був у панів.
– У замку багато коней і возів із харчами, – підійшов до Левченка Гаранджа.
– Зброя, порох, кулі.
– Є.
– Собі візьмемо те, у чому маємо гостру потребу. Решта – віддати людям, бо це все їхнє. Збираймося, скоро світатиме.
Лише встиг Іван встиг сказати ці слова, як раптом почувся шалений крик:
– Отамане!!!
Підбігло кілька гайдамаків.
– Там, у підвалі, ляхи катували людей! Старі, жінки, хлопи! Що робити, отамане?
– Воздайте по заслугах!
Так і зробили: вирізали всіх, кого там впіймали. Між ними була і пані Меланія…
– Казали, що вона найгучніше кричала «мучте», – буркнув Моторний, шморгнувши носом. Левченко поглянув на нього.
– Добре. Тепер обшукайте замок, забирайте все цінне – треба відступати.
У той самий час Петро Борщик стояв біля міської брами, пильнуючи вози та орендаря Аврамка.
– Послухай, козаче. Ваш отаман дуже на мене сердитий. Він мене вб’є. Але скажи, що бідний єврей винен у тому, що пан познущався над тою дівчиною? Чому я маю помирати та ще такою лютою смертю за чужі гріхи? Що я винен перед вами?
– Помовч, – відповів Борщик, намагаючись нагнати на себе грізного вигляду.
– Таж так. Кого обходить життя бідного єврея? Тільки мами шкода старенької. Ой-вей, хто ж її догляне на старості віку?
– Помовч, сказав! – гаркнув Борщик.
Однак молодий козак вагався – йому і справді стало шкода цього чоловіка. Петро не міг залишитися байдужим до мольби єврея.
– Скільки мамі років?
– Сімдесят сім.
– Угу, вже старенька. Та я не можу тебе відпустити.
Раптом десь із боку міста почулося кінське тупотіння. Борщик оглянувся – звідти наближалися якісь вершники.
– Козаки! Міліція!
Петро кинувся було до своїх, однак спинився, згадавши про Аврамка.
– От лишенько, що ж мені з тобою робити?
– Відпусти, – заблагав єврей. – Богом клянуся, я нікому більше не заподію шкоди!
– Ех! – махнув рукою Борщик і побіг до Левченка, аби його попередити.
Не вірячи своєму щастю, Аврамко ще мить постояв, а потім і сам кинувся навтьоки, аби лише подалі від цього страшного місця.
Дізнавшись про козаків із жаботинської міліції, Левченко тут же дав наказ:
– Усі до брами! Приготуватися!
– Вони ж свої! Не можна стріляти в своїх! – закричав Гаранджа.
– Знаю, – відмахнувся Левченко і пішов до брами.
Він один вийшов назустріч козакам. Ті мчали верхи в напрямку замку; побачивши ж гайдамаку, спинилися. Левченко розумів, що зараз вони можуть запросто його вбити, однак продовжував стояти спокійно, опустивши руки. Козацький сотник, що їхав попереду, підняв руку, щоб не стріляли. Під’їхав ближче.
– Що ви робите? – спитав.
– Прийшли віддати панам борг, – відповів спокійно Іван.
– Хто ти такий?
– Отаман Левченко.
Схоже, сотник був не на жарт сердитий.
– Якого дідька ти прийшов? Хто тобі дав такий наказ?!
– Заспокойся, Мартине. Бачу, не впізнаєш мене…
Мартин Білуга і справді його спочатку не впізнав. Придивився.
– Ти, Іване? Що з тобою сталося? На кого ти став схожий?!
– Не треба, Мартине. Така в мене доля. То що, будемо битися чи миритися?
Білуга нічого не розумів.
– Хто дав тобі наказ напасти на Жаботин? Залізняк?
– Я його не знаю, і діяв тут від свого імені.
– Від свого? Ми тут чекаємо на гасло, скоро «треті півні мають заспівати»! А ти…
Левченко посміхнувся.
– А ти, бачу, також поміняв панський ланцюг і миску на вовчий ліс?
– До чого тут вовчий… Треба брати свою землю в свої руки…
Левченко кивнув головою на знак згоди.
– Що ж, беріть. То випустиш нас, чи доведеться з боєм пробиватися?
– Ти хоч когось помилував, чи всіх порізали? – натомість запитав сотник.
Левченко не відповів. Білуга також мовчки розвернув свого коня – і вони з козаками поїхали назад у бік міста.