– Ну, здоров, брате.
Левченко також подав правицю, Залізняк потиснув її, а тоді, притягнувши молодого отамана до себе, ще й обійняв.
– За Жаботин тобі спасибі.
– Прошу, – знизав плечима Левченко, не знаючи, як реагувати на таку дружню поведінку Залізняка. Хоча виглядало це і справді щиро.
– Добре, синку, панів покремсав. Нехай знають. Ти ж чого такий лютий? Мстиш?
Левченко лише знизав плечима: виливати душу перед козацьким полковником не мав бажання, але й брехати не хотілося.
– Затям: помста – не вода, нею не нап’єшся. Смак її набагато сильніший, немов у вина настояного. І пити її треба вміру, щоб у голові не закрутилося.
Левченко тримав свого коня із натягненими вудилами, Залізняків же огир басував під ним та все махав головою. Максим поплескав його по шиї, заспокоїв.
– Не для помсти ми встали, брате.
– Я знаю. Хочете відновити козацьку державу, як було за Палія.
– А ти ж хіба того не хочеш? – запитав Залізняк.
Левченко добре подумав перед тим, ніж дати відповідь.
– Спочатку треба розібратися з панами… Усі ті, хто збиткувався над людьми, мусять за це заплатити. Кожен має отримати по заслугах. А як буде правда – буде і воля.
Це були мудрі, зважені слова, котрі склали на Залізняка добре враження.
– Що ж, бачу, ти хлопець тямущий: не фанатик, не зарізяка… Думаю, можна тобі довірити. Повертайся до своєї сотні. Казали хлопці: розвідником хочеш бути? Добре. Рушайте зараз у бік Канева. Кажуть, пани туди вирішили перекинути частини кварцяного війська. Роздивіться все добре, тільки даремно у бій не вступай: мусимо грамотно підійти до нашої справи, аби менше людей втратити. І сам бережися – нам такі орли ой як потрібні.
Левченко кивнув головою:
– Добре, батьку.
Пустивши поводи, Левченко раптом рвучко розвернув свого коня і щодуху помчав назад до Жаботина.
Люди, почувши про похід гайдамаків, кидали все і приєднувалися до повстання. Скоро колії захопили Смілу, Черкаси, Мліїв. Зробити це вдалося без бою: пани і так самі повтікали. По селах та містах лунав наказ отамана Залізняка: «Повсюди розбивайте гарнізони військові, беріть у руки зброю та записуйтесь до війська. У звільненому краї розділяйте між собою панське майно, землю, бо ви тепер вільні козаки, господарі землі своєї. Всюди встановлюйте козацькі порядки. Панів та орендарів, ворогів наших, переслідуйте і знищуйте повсюди. Проте не всі поляки-католики та євреї наші вороги – воздавайте кожному за діяння його, а благочесних не займайте, ані добра їхнього – а лише беріть з них плату на військові потреби. Ворогами найбільшими є деякі православні, що знущалися, дурили та обдирали своїх братів. З таких по три шкури деріть і гріха не бійтеся!»
За військом усюди йшли бандуристи, розповідаючи людям про останні події, закликали до боротьби. Усюди по Україні залунав гайдамацький клич: «Гине шляхта!».
Полкові Семена Неживого доручили найважче завдання: вони мусили знищити цілий полк жовнірів – добре озброєний, під проводом досвідченого полковника. Неживий розумів, що повстання почалося для них досить вдало: спочатку вдалося розгромити чималий загін шляхти, захопити кілька важливих міст, знищуючи гарнізони та замки, а також перетягнути на свій бік частину міліції – Жаботинську сотню. Це вже чимало. Та найважливіше попереду – треба розгромити регулярне військо і то найшвидше. Інакше повстанцям туго прийдеться.
Поповнивши свої лави загоном Левченка, Неживий рушив на північ. До Канева дорога неблизька, а встигнути треба було завчасу, доки ляхи біди не зачули.
А пан полковник і справді поки що нічого не знав. Доходили якісь чутки, ніби Воронович грабує люд, ніби люди починають виступати, проте ці чутки не дуже хвилювали пана полковника: буря на морі стихає – і народ притихне. От друга справа – Канів. До полковника пригнав учора канівський губернатор на змиленому коні, ледве відсапався. У місті вибухнув бунт. Хлопи повстали, розгромили замок, побили жовнірів та визволили з тюрми гайдамаків, які там чекали своєї кари. Це вже були не жарти – таку пожежу треба було гасити і то кров’ю. Полк тут же виступив у похід.
Неживий встиг ще до приходу жовнірів. Він поставив свій кінний полк у лісі недалеко, а сам послав до канівців посланця, щоб трималися міцно, а він їм допоможе. Міщани зраділи. Вони, озброївшись, вийшли за місто, щоб зустріти там жовнірів та не допустити їх до своїх хат.
Жовніри саме пройшли повз той лісок, де ховався Неживий, і попрямували до міста. Вони здалеку бачили бунтарів, стали, вишикувалися навпроти.