– Зараз почнеться, – мовив Неживий, що дивився з горба за розвитком подій.
– Чого стоїмо? – незадоволено запитав Федір Моторний.
– Бо не можна нападати кіннотою без підтримки піших сотень, – пояснив Гаранджа побратимові.
– Так і будемо сидіти тут?
– Ні. Нехай тільки пани кинуться в атаку та порушать свій стрій. Тоді й наш час прийде.
Раптом Левченко широко посміхнувся.
– Швидше б, а то мені аж руки сверблять. Добре, що панів так багато, – робота буде.
Товариші з острахом подивилися на Івана: із тим щось в останні дні коїлося не те. Він постійно тримався окремо від всіх, часом навіть бачили сльози на його очах. Це за Марусею козак тужив. Проте, коли справа доходила до сутички, Левченко починав посміхатися, очі блищали божевільним блиском. Це вже не був той Іван, що колись.
Тим часом перед Каневом творилося щось незбагненне. Люди побачили немалу військову силу: озброєну піхоту, гармати, драгунів, що почали виходити на позицію для нападу. Канівці стали відступати, побігли до міста.
– Та вони ж нас рознесуть з одного наскоку, – резонно зауважили провідники міщан і собі побігли за людьми.
– До атаки! – ревнув ротмістр – і жовніри рушили вперед, пішли до бою драгуни.
– Пора! – гукнув Неживий.
– Нарешті, – потер руки Левченко.
Такого Зеленський не чекав: лише його полк рушив у атаку, як за спиною виникли вершники. Вони не їхали – летіли з боку переліска, по дорозі шикуючись у лаву та наїжачившись довгими списами. Пан полковник почав видавати якісь накази, та вже було пізно: жовніри не встигли згрупуватися та стати на позиції для оборони. Гайдамаки наче ножем розрізали піхоту навпіл – ті навіть не встигли дати й одного залпу з рушниць. Розірвавши ворога та збивши в купу, вершники рубали жовнірів шаблями та топтали кіньми, ті ж відразу кинулися навтікача.
Побачивши, що сталося з піхотою, драгуни занервували. Враз повернулися канівці, відкрили густу пальбу по драгунах з рушниць. Щоб до кінця зім’яти опір, Неживий кинув на драгунів сотню Левченка.
Із диким криком Іван налетів на ворогів. Його шабля, немов блискавиця, виблискувала у руках, завдаючи ворогу смертельні удари. І без того спантеличені драгуни, які зовсім не були готові до такого повороту, розвертали коней і кидалися навтьоки.
– Смерть ворогам! – кричав Левченко, наздоганяючи їх та рубаючи на капусту.
Раптом один із вершників вихопив пістоль і вистрелив в отамана. Попав у коня. Тварина дико гикнула, а тоді, шпортаючись, впала разом з вершником на землю.
– Іване! – в один голос крикнули побратими, але було надто пізно: десятки драгунів, тікаючи від гайдамацької помсти, протопталися своїми кіньми по Левченкові і погнали далі, залишивши на дорозі лише закривавлене тіло.
Пішим жовнірам також нічого не залишалося, а тільки тікати. Дорога в них була одна – до Дніпра. Там дехто з них, захопивши якісь човни, врятувалися, перепливши на другий берег. Інші здалися, а решта склали голови. Між ними і полковник Зеленський.
Неживий увійшов у місто. Панське майно було поділено, жовнірів, що здалися, роззброїли і відпустили.
– Що робити з горілкою? – запитав отамана один із козаків.
– Що?
– Там цілі льохи діжок із оковитою!
Неживий спохмурнів.
– Розбити. Виливайте кляту сивуху к чортовій матері.
Тим часом побратими віднесли Левченка з дороги в зелений луг. Поклали обережно на травичку. Він був живий. Закашлявся. Раптом, стогнучи, почав підводитися.
– Ти диви, живий! – зрадів Борщик.
– Ху-у-у. А ми думали, тобі вже всі кості перемололо і чорти тебе вже ухопили, – витер чуприну Моторний.
– Розім’яли трохи, – вимовив Левченко.
Він почав руками мацати свої кості, але вони, схоже, лишилися цілі.
– Вставайте, чого розсілися? Роботи багато.
Сказавши це, отаман пошкандибав до свого коня, а його товариші, переглянувшись, потягнули за ним.
Розділ 15
Часи для сотника Гонти настали дуже тривожні. Він вже тиждень із трьома десятками козаків товкся по південних кордонах Уманщини: чутки ходили, що із земель Запорозьких повалили на волость запорожці – сіроманці в пошуках «козацького хліба». Край хвилювався, неспокійно було. Усіх козаків тримали то на прикордонні, то біля Грекового лісу, то ганяли по селах, так що хлопці вже місяць не були вдома, не бачили рідних.