Того дня сотник прибув до рідного села, щоб перепочити і узгодити подальші дії. Челядь швидко накрила стіл для Гонти та трьох десятків його молодців: ті швиденько повечеряли і порозходилися на відпочинок, повкладавшись спати хто де.
Було вже під ранок, а пан сотник навіть не склепив повік. Він усе думав, розмірковував. Та скільки б не згадував, не міг собі пригадати таких важких часів. Пани ніби з ланцюга зірвалися, оскаженіли – і це було їх страшною помилкою: народ замість того щоб принишкнути, злякатися й мовчати, – підняв голови, заговорив і рішуче взявся ламати ярмо на своїй шиї. Гонта відчув це у поглядах людських. Якщо колись до козаків з його сотні ставилися як до добродійників, захисників, то тепер їх уже починають називати «панськими прислужниками». Козаки стали суворими: мало говорять, лише дивляться по сторонах. Гонта все розуміє. Він не один рік прослужив сотником і ніколи не ламав присяги. Тепер опинився між молотом і ковадлом.
Молода дружина відчула тривогу коханого, пробудилася. Вона поглянула на нього, їх погляди зустрілися. Поцілувала. Жінка звикла вже до козацької служби свого чоловіка, до того, що він усі дні проводить в оточенні козаків, а їй самій доводиться займатися господарством. Таких ночей, як ця, у них стає все менше й менше.
Сотник відчув жагу молодого жіночого тіла й відповів ласками на її поцілунок. Він відкинув від себе всі страхи й турботи – припав до молодої дружини.
Цього ранку козаки повставали швидше за свого сотника, і це їх на початку здивувало: зазвичай він будив їх. Вони посміхалися й підморгували один одному, коли сотник вийшов у сорочці, зі скуйовдженим волоссям з хати.
– Чого зуби шкірите? – гаркнув незло Гонта, розкурюючи люльку та дивлячись на своїх готових до походу козаків.
– Мабуть, сон вам, пане сотнику, гарний снився. А то сьогодні навіть шляхтичі – і то швидше від вас пробудилися, – покепкував з Гонти молодий козак, показуючи на дорогу. Там і справді їхало кілька вершників у шляхетському одязі і завернули на подвір’я сотника Гонти. Не знати чому, але йокнуло серце.
Пани прислали не будь-кого, а капітана королівської кінної з десятьма драгунами.
– Наказ для пана сотника: з родиною та найціннішим добром вирушати в найближчому часі до Умані. Сотні також збиратися там.
Гонта спідлоба глянув на капітана.
– А що такого сталося?
– Про це дізнається пан на місці.
Сотник ще дужче нахмурився.
– Пане, я розумію наказ і підкорюся йому. Тільки до чого тут моя родина?
Капітан помовчав. Його попереджали, що цей сотник не простий, старий лис, і в разі потреби йому можна розповісти всю правду.
– Зайдемо в дім.
– У мене немає таємниць від моїх козаків.
Капітан і з цим погодився. Ще помовчавши, він сказав страшну новину.
– Війна наступає на наш край. Страшна й руйнівна війна. Хлопство, спутавшись із запорожцями та за намовами московської цариці, виступило, щоб розвалити наш державний лад та залити кров’ю землю.
Судячи із тих слів, справи дійсно були непростими – і панство від страху піджало хвіст.
– Невже полчища гайдамаків підступають до Умані? – запитав сотник.
Капітан вловив у цих словах ноти іронії. Він оглянувся. Козаки з увагою дивилися на нього. Він промовив:
– Вони захопили кілька міст, а хлопи і деякі зрадливі сотники зі своїми козаками пристали до них. Вони нещадно ллють кров і стратили вже чимало людей. Можливо, лотри не підуть на Умань, тож мусимо згуртувати сили.
«Заспівали-таки треті півні», – подумав про себе пан сотник, а вголос мовив:
– Що ж, мусимо, значить, мусимо. Жінко, збирайся, їдемо. Хлопці, летіть у всі кінці та збирайте сотню до Умані. Хто має з ким – ідіть прощатися. Решта – за мною!
Не минуло й кількох годин, а бричка в супроводі двох десятків козаків котилася й стрибала по вибоїстій дорозі. У ній їхала молода дружина з малими донечками пана сотника, а сам Гонта їхав поруч на гнідому жеребці. Поспішали. Їхали по голому степу і все навкруги було видно як на долоні. Коли наблизилися до невеличкого переліска, сотник натягнув вуздечку і переглянувся зі своїми козаками. Вони зрозуміли і перевірили, чи налаштовані пістолі і чи легко виймаються шаблі з піхов.
– Чому ми спинилися, пане сотнику? – запитав один з козаків – найменш досвідчений.
– Зазвичай у цій балці гніздиться багато птахів.
– А що нам до них, до тих птахів?!
– Їх не чути, от що. Краще ту балку об’їхати.