Ця пересторога виявилася не даремною – за якусь мить з переліска вискочили гайдамаки.
Козачі коні почали махати головами та топтатися на місці.
– До бою!!! – ревнув Гонта.
Козаки зайняли кругову оборону, проте їх шанси були невисокі – гайдамаків було близько сотні. Та вони не напали – зупинили своїх коней.
– Без наказу не стріляти!!! – скомандував сотник.
На Гонту дивилися десятки мушкетних дул, сам сотник наставив свої пістолі на нападників. Так і застигли. Від гайдамаків виїхав молодий отаман і рушив у бік сотника. Під ним гарцював такий самий гнідий румак, як у Гонти, так само нервово гриз зубами вудила.
– Чолом тобі, пане сотнику! Чолом, батьку…
– Левченко? Невже ти, Іване?!
Коли нападали гайдамаки, то жоден м’яз не здригнувся на обличчі сотника: він лише чув, як зойкнула його молода жінка. Тепер же, коли він побачив Левченка, руки з пістолями враз опустилися.
– Давно хотів побачитися з вами, поговорити. Попрощатися. Нема вже того Івана Левченка, що ви колись знали. Помер. І ви, пане сотнику, і ви, братця… Не було в мене в цілому світі родини, окрім вас. Нікого я так не любив і довіку не забуду вашої дружби і братерства, вашої доброти та щирості. Тепер же зла доля нас розвела, і може статися так, що будемо один одного рубати шаблями, наче закляті вороги. Я хочу, щоб ви знали: прощення не буде нікому, тож і ви мене не щадіть. Прощавайте, брати…
Левченко уже хотів їхати, як раптом Гонта крикнув:
– Чого ж зараз не рубаєш? Чом не ллєш крові братерської?!
Іван оглянувся.
– Простіть мене.
Він ударив нагайкою коня – і вони гуртом погнали степом, аби так само в ньому пропасти, як і з’явилися.
Як тільки стих тупіт гайдамацьких коней, Гонта звернувся до козаків:
– Мені треба до своєї сотні. Розвертаємось!
Слово «сотня» – лише умовна назва. Під проводом сотника Гонти було дві тисячі шабель, всі добре вимуштрувані та укомплектовані воїни, загартовані в походах. Коли Гонта прибув – уже всі були в зборі і чекали його наказу.
Гонта став перед своїми козаками на змиленому жеребці. Вони ніби знали, що він з’явиться, й чекали на нього.
– Добре, – мовив сотник. – У нас скоро буде багато роботи. Чи готові ви вирушати?
– Роботи ми не боїмося, пане сотнику, – почув він у відповідь. – Та ми хочемо порадитися. Це наше козацьке право.
Гонта махнув головою.
– Що ж, радьмося.
Зі строю вийшов молодий козак.
– Порадь мені, пане сотнику, що мені відповісти своїй матері.
– А що?
– Моя матір прокляла мене, коли почула, проти кого я в похід збираюся. Два мої брати молодші втекли до Холодного Яру.
Гонта зрозумів, про що говорить цей хлопець.
– І чого ти тут? – запитав Гонта.
– Бо ти, пане сотнику, мені за батька. Я звик слухати тебе й виконувати твої накази, бо ти ніколи не хотів нам кривди, а завжди за рідних синів мав. Тож порадь нам, батьку.
Гонті стало в горлі.
– Сини мої! У кожного з вас своя доля. У кожного домівка, матір, кохана, а у декого вже й діти дрібненькі пішли. Зараз настав дуже тяжкий час: вас примушують битися зі своїми братами. Я не хочу цього. Але ви повинні пам’ятати й інше – наша сила у єдності. Чого варта буде наша сотня, коли розбредемося у різні боки? Кому ми тоді потрібні?
На мить запала мовчанка.
– Кажи, як є, пане сотнику! Не крути!
– Інші сотні вже давно на бік повстанців перейшли!
– Чого тягнути! – залунали голоси з різних кінців.
– Чекайте, – підняв руку Гонта. – Пропоную зачекати. Найлегше розпочати бійню і перетворити наш край на руїну. Подивимося, що скажуть гайдамаки. Коли що, допоможемо. Та якщо вони прийшли сюди різати і вбивати, то мені з такими не по дорозі.
Це було мудро: багато хлопців мали в Умані родину чи знайомих і їм зовсім не хотілося, щоби місто було спалене чи поруйноване.
– Разом ми зможемо захистити свої міста і своїх людей. Хіба ж не в тому була наша присяга?
– У тому, – погодилося багато братчиків.
– Згода! – вигукнуло ще більше грудей.
До вечора уманська сотня була в місті. Сотник Гонта в’їхав на чолі її і городяни їх зустріли криками радості. Губернатор зі своїми наближеними спостерігав за козаками з балкона палацу.
– А цей Гонта хитрий: з’явився в місті не сам, а на чолі своїх лісорубів. Тепер на нього тяжко буде натиснути. Та нічого: добре, що його родина в Умані.
За якусь мить губернатор додав:
– Сьогодні зробимо бенкет на честь захисників міста, запросимо пана сотника. Нехай прибуде Гонта зі своїми старшинами. Решта козаків нехай стоять під Грековим лісом – у місті і так багато народу зібралося.