– Так і сказати? – перепитав один зі слуг.
– Ні. Скажи, що там будемо будувати табір для втікачів, тож козаки нехай допоможуть.
Пан губернатор запросив родину пана сотника до свого дому.
– Нехай поки що тут побудуть. Ну, не селити ж їх у жидівську корчму…
– Не хочу створювати для пана губернатора зайвих клопотів, – спохмурнів Гонта.
– Та ні, пане сотнику. Тепер все місто молиться лише на тебе і твоїх козаків, – ухильно відповів губернатор.
Гонта розумів, до чого той веде. Насправді його дружині і донечкам тут зараз було найбезпечніше. Хто зна, що буде попереду, як справа повернеться? У Росошках вони були беззахисними як перед осатанілими панами, так і перед розбурханим хлопством. Що ж до губернатора, то йому повинно вистачити розуму, аби вберегти родину сотника цілими і неушкодженими.
– Піду до церкви, помолюся, – мовив сотник, зиркнувши на губернатора.
– Але ж прошу. Та ввечері чекаю пана на бенкеті…
У церкві сотник молився щиро і скидалося на те, що святі угодники вислухали його мольби і укріпили його дух, тому що звідти він вийшов набагато бадьоріший. Під церквою, як і завжди, було чимало калік, що просили милостиню, тож Гонті довелося їх усіх обдарувати. Останнім у тій черзі був чернець.
– Чолом тобі, брате Гонто, – сказав тихо.
Сотник не бачив його лиця, бо чернець накинув каптур, однак голос у нього був молодий, а руки – жилаві. Далі чернець припідняв каптур і показав обличчя: це був Бондаренко.
– Здоров, Іване.
Гонта зробив вигляд, що шукає дрібні гроші, Бондаренко ж заговорив.
– Час настав. Ну, що, пане сотнику, ти вже зробив свій вибір?
– Зробимо так: я допоможу вам взяти Умань, якщо ви не будете займати людей. Жодна крапля крові не повинна пролитися у цьому місці.
– Ну, цього я тобі обіцяти не можу.
– Тоді нема про що говорити, – мовив твердо сотник.
Бондаренко зазирнув йому в очі.
– Рубатимеш своїх? Тобі ляхи дорожчі?
– А ви хочете крові? Ні, братці, у мене тут родина…
Бондаренко запхав руку під балахон, дістав звідти якісь згортки. Подав.
– Тут цидулка від Залізняка. Думай, сотнику.
При тих словах запорожець знову натяг каптур на очі, підвівся і пішов геть від церкви. Каліки один за одним також поволі підвелися і пошкандибали слідом.
Гонта залишився стояти під церквою, заховавши листи за пазуху. У нього з’явилося відчуття, що хтось за ним слідкує. Оглянувся – позаду стояв богуславський орендар Аврамко. Не затримуючись, Гонта пішов геть.
Бондаренка до нього підсилали уже декілька разів. Чому саме його? Бо колись мати привела малого Івася до сотника Гонти і попросила, аби той взяв його джурою. Гонта послухав, узяв, однак Івась довго не всидів – утік на Запоріжжя.
Згадавши ці часи, сотник лише посміхнувся. Бондаренко, тепер Левченко… Добрі хлопці, орли. Та й взагалі в його сотні поганих не було: не приживалися. Гонта робив із них справжніх козаків, так що його сотня славилася не лише великою бойовою майстерністю, а й високим моральним духом. Недарма ж і пани і гайдамаки так трясуться, аби сотник Гонта стояв на їхньому боці.
Рідних провідати йому знову не вдалося – до вечора командував своїми козаками, котрих кинули на будівництво табору в Грековому лісі. А звідти відразу – на бенкет до губернатора.
– Лотри сюди не посміють потикнутися. Ні, такого не може бути. За нами військо, гармати. Та й шляхти озброєної он скільки! – говорив один з панів за столом, намагаючись потішити не так своїх сусідів, як більше самого себе.
– Усі тікають. У кого добрі коні, то біжать аж за Буг, а там іще далі – до Бару і Кам’янця. Он, до нашої Умані скільки люду прибуває щодня, аби заховатися у фортеці, – відповів інший.
– Лотри напали підло, несподівано. Доки вельможна шляхта змагалася з королем, рабусі показали свої зуби. Та нічого, наші скоро спам’ятаються…
Сотник Гонта на бенкеті нічого не їв, хоч і накладено було наїдків, як завжди, донесхочу. Він потягував вино з золотої чаші та поглядав навколо, перестрибуючи поглядом з одного пана на іншого. Не знати чому, він не побачив тут тих, хто вважався злим ворогом православ’я. Мабуть, принишкли, поховалися по норах. Недалеко сидів ректор академії, якого сотник поважав за його освіченість, військові інженери, переважно іноземці, які ніколи не втручалися у справи між православними й католиками, а ще поважні дідичі.
– Пане сотнику, мабуть, чутки про вашу дружину небезпідставні, – почув раптом Гонта з боку – і його в серце вкололо. Чаша випала з його рук.