«Що з нею?!» – захотілося крикнути.
Поруч з ним сидів старий дідич, його сусід (мав хутір недалеко Росошок). Він був збентежений.
– А що з моєю дружиною? – запитав спокійно.
– Ой, вибачте мені, пане сотнику, я нічого такого не хотів сказати. Просто по нашій околиці чутки ходять, що з вашої дружини досконала господиня.
– А з чого ви взяли?
– Ви ж, пане сотнику, не їсте нічого. Мабуть, ваша дружина готує набагато смачніше, ніж кухарі губернатора: адже ви й крихти зі столу не взяли.
Гонта посміхнувся, йому ніби від серця відлягло. Відколи приїхав, не бачив ще своєї сім’ї – зразу потягли на цей бенкет.
– Та щось, ваць пане, не маю апетиту, – коротко відповів.
У нього і справді в голові крутилося багато думок, тож сотник не знаходив собі місця. У своєму листі Залізняк запевняв його, що повстанці йдуть не для того, щоби грабувати і вбивати, переконував, що сила народна – у єдності. Усе правильно. Міліція була тою силою, що змогла переважити шальки на той чи інший бік. Козаки мали право жити у своїй державі, і за ту державу, безумовно, треба боротися. Що ж до панів… Та пішли вони!
Листа від Залізняка спалив відразу, але там були ще різні вісточки від православних священиків та ченців, котрі зверталися до нього з різними просьбами. Сотник не мав часу читати того всього, тож заховав до часу у кишеню. Що ж йому робити далі? А дуже просто: як тільки гайдамацьке військо підійде – сотник зі своїми козаками роззброїть сторожу і відчинить повстанцям браму. А далі виведе безпечно всіх мешканців Умані – жидів і поляків, – котрі захочуть покинути місто. Навіть Младановича зі всім своїм почтом.
У той же час губернатор уважно спостерігав за сотником, майже не відриваючи очей.
Спираючись на втому з дороги, Гонта швидше залишив бенкетну залу. Він відчував себе не в своїй тарілці, щось муляло козацькому сотникові, і він чим швидше поспішив покинути вельможне товариство. Однак це було зробити не так легко: слуги затримали його у коридорі і попросили пройти на терасу – там його вже дожидав сам губернатор.
– Радий, пане сотнику, що ви приєдналися до нас.
Гонті стало не по собі від такого привітання. Але хоч тут, на свіжому повітрі, він зміг закурити свою улюблену люлечку – і вмить стало легше.
– Я розумію, що пан стомився з дороги, та нам важливо, щоби пан оцінив фортецю, яку ми тільки що закінчили будувати.
Гонта зовсім не хотів зараз спілкуватися з губернатором, тому відповів, причому досить щиро:
– Я бачив фортецю, коли в’їжджав у місто. Мушу сказати, що вона справді неприступна.
Губернатор взяв сотника за лікоть і повів спочатку терасою, а тоді східцями спустилися у садок. Вони розмовляли дорогою про політичну ситуацію, вірніше, говорив губернатор, а сотник слухав.
– Грандіозна робота, чи не так, пане сотнику?
Із цього місця фортечні укріплення було видно дуже добре. Гонта оцінив потужні вали, палісад, бійниці й амбразури, які мали б захистити місто від будь-якого ворога.
– Я зауважив, пане сотнику, що пан якийсь збентежений останнім часом. Навіть на бенкеті нічого не скуштував, – знову почав розмову Младанович.
Гонта криво посміхнувся:
– Пане губернатор, просто на бенкеті були занадто вишукані страви.
– Зрозуміло, пан ще до них не звик.
– Та ні, пане. Просто ті, що зараз ідуть на нас, взагалі не мають що їсти, і черствий сухар для них був би розкішшю. Може, тому вони такі злі, може, в тому успіх їхніх перемог?
Младанович холодно поглянув на свого співбесідника.
– Не впізнаю пана. Зазвичай пан більш холоднокровний. А може, це я почув у вашому голосі ноти співчуття й розуміння до гайдамацької наволочі, яка залила наш квітучий край кров’ю? Яка руйнує те, що ми всі так довго будували?! Чи, може, пан занадто стомився, керуючи сотнею, і я маю довірити її комусь іншому?
Гонта поблід. Що-що, а переконувати губернатор умів добре, і з ним треба обдумувати кожне сказане слово.
– Може, пан і має рацію, може, я й справді занадто старий і мені краще поступитися місцем комусь іншому. А я осяду собі на хуторі і буду стрічати старість з родиною, сіятиму гречку.
Губернатор дивився на сотника впритул, не кліпнувши повіками.
– У пана й справді є гарний маєток, родина, є чим пишатися. Та це все дісталося тобі, сотнику, від вельможного воєводи за добру службу. Усі давно знають, як цінує тебе граф Потоцький за твою мужність та відданість, і саме тому ти, простий хлопський син, став козацьким сотником. Та не забувай, що прихильність магната здобути тяжко, а втратити можна за одну мить.