Гонта відчув погрозу.
– Пане, я козак, а не шляхтич, і не розумію тонких натяків. Нехай пан мені більш просто пояснить, що вам від мене треба, і я піду собі, бо в мене багацько справ.
Губернатор видихнув і відвернув погляд. Сказав за мить:
– Ти, пане сотнику, не хвилюйся, за мої слова образи не тримай. Час зараз такий, сам розумієш: панькатися ніколи, кожна віддана людина важить більше золота. Воєвода дуже цінує тих, хто не відвертається від нього в скрутну мить. Їх вельможність слово дав, що як тільки ми придушимо цю нечисть, він дасть тобі чин полковника, нові маєтності та нобілітує. Треба лише пережити гідно ту веремію.
– А ми її переживемо? – нараз запитав пан сотник. – До мене чутки дійшли, що гайдамаків зібралася не одна тисяча, що Москва за ними руку тягне. Схоже, що ця веремія таки на довго затягнеться.
У відповідь губернатор засміявся:
– Ха-ха-ха! Ти ж військовий чоловік, сотнику. Скільки то вже таких повстань було придушено нашими залізними полками?! А Москва? От побачиш, цариця відхреститься від проклятих гайдамаків, і війська її самі топтатимуть їхні трупи. Кому потрібно це бидло? А державні мужі завжди домовляться – і кожен лишиться біля свого інтересу.
Гонта відвернув очі й знову поглянув на фортецю, де копошилися вартові.
– Що я маю зробити?
Губернатор поклав руку на його плече.
– Та що нам тут говорити? Пішли до мене в кабінет – там спокійніше.
Гонта відчув якусь тривогу: невже Младанович щось підозрює? Та діватися було нікуди: сотник пішов.
Всередині кабінету уже зібралися шляхтичі з найближчого почту губернатора, а також великі військові чини, а серед них і полковник козацький Обух. Тривога загострилася, однак сотник сів на запропоноване йому крісло. Младанович продовжив говорити:
– Ти маєш зрозуміти, пане сотнику, що козаки з надвірних сотень табунами перебігають до гайдамаків, повіривши в їхню брехню. Тому, багато людей, скажемо так, не зовсім довіряє козакам. Впливові люди наполягають, щоб ти, сотнику, прийняв унію.
Гонта посміхнувся.
– Але ж ми вже про це говорили, пане губернаторе! Якщо я і погоджуся, то як це сприймуть мої козаки? Чи стануть мене слухати, чи залишиться у них віра й повага до мене?
– Вони не знатимуть. Зробимо це у вузькому колі, щоби заспокоїти самих недовірливих.
Гонта стиснув кулаки.
– Пане губернатор, ви вимагаєте від мене неможливого. Моя віра – віра моїх батьків – завжди допомагала мені в бою, як я її тепер можу зрадити?
Губернатор наполягав.
– Смішний ти, сотнику. Віра розділила людей, а Бог то один. Скорися, тобі ж краще буде.
– Ні, пане, не буде цього. Мені не треба ні чинів, ні маєтків – нічого. Та я віри своєї не зміню: умру православним, як народився і як мене батьки охрестили.
Це було сказано так твердо, що губернатор більше не наважився його переконувати.
– Якщо так, то ми тобі більше довіряти не можемо. Віддай шаблю, пане сотнику!
Усі присутні в цю мить свердлили Гонту очима, декотрі навіть поволі потяглися до своєї зброї. Сотник підвівся, поволі відшпилив домаху і поклав на стіл перед губернатором.
– А тепер листи…
– Що? – не зрозумів Гонта.
– Не клей дурня, сотнику, мені все відомо! – гримнув губернатор по столі кулаком. – Ти сьогодні зустрічався із ченцем – і він тобі передав листи від гайдамаків!
При цих словах присутні також почали підводитися на ноги.
– Давай, сотнику, вивертай кишені, – гаркнув один з панів.
Гонта поволі запхав руку до кишені, вийняв звідти листи і кинув на стіл. Губернатор криво посміхнувся.
– Ось воно, панове, пригріли змію. Я, за наданою мені владою у воєнний час, засуджую тебе, сотнику Гонто, до страти. Повісити його!
Військові уже були позаду нього, поволі взяли за руки. Сотник не пручався.
– А як же козаки? – раптом запитав один із панів.
– Я відіслав їх з міста будувати табір, так що вони тобі, сотнику, не допоможуть. Вивести його! – наказав губернатор.
Ось і все. Гонта навіть посміхнувся про себе. Він не пручався, нічого не говорив, а мовчки пішов поруч із військовими, що вивели його знову в сад. А тут уже й петля була готова: губернатор усе передбачив заздалегідь. Шкода було тільки дітей…
Його підвели до шибениці, накинули петлю на шию.
– Маєш останній шанс, сотнику. Говори! – наказав грізно губернатор.
Гонта був спокійний, посміхнувся навіть.