При цих словах Левченко витяг ганчірку із губернаторового рота.
– Клянуся, пане, я не знав про це…
Левченко махнув ножем перед очима, так що губернатор злякався і замовк.
– Брешеш. Гайдуки мені все розказали, що то твоя була робота…
– Які гайдуки?
– Ті, котрих ти посилав до дому старого Бондаря. Вони вже небіжчики. Так що говори, голубе, не муч ні себе, ні мене.
Губернатор почав кидатися в істериці, однак отаман сів на нього і кількома ударами кулака відразу заспокоїв.
– Це все той жид. Аврамко… Це він придумав, він мене намовив. Канівський тоді вимагав з нього грошей, а жид, щоби задобрити господаря, вирішив послати йому дівку. Ще й приказував: аби чистою була! Клянуся мамою – це його, гаспида, робота!!!
Левченко посміхнувся, тоді ж засміявся, пригадавши, що мав орендаря в руках, однак добродушний Петро Борщик його отак бездумно відпустив.
Губернатор дивився на нього із зачудуванням, тоді ж почав просити:
– Відпусти мене, благаю. Я тобі нічого поганого не зробив, я не винен.
– Винен, – коротко відповів Левченко і пішов на пана з ножем. Рука схопила за волосся, інша приставила до горла ніж – кров так і хлинула, забризкавши Левченкові очі і одяг.
Губернатор довго не мучився – сконав відразу. Іван сів біля нього, забив ніж у землю, а голову обхопив руками. Так і сидів.
Розділ 17
Гайдамацьке військо росло. З кожним днем сотні нових повстанців вливалися в нього. Люди брали в руки зброю й записувалися до війська – кожен чоловік прагнув стати на захист своєї землі. Однак старшини не всіх охочих брали із собою: сили і так було достатньо, щоби взяти під свою руку козацькі землі. Набагато важче – втримати їх. Залізняк розумів, що незабаром прийде той час, коли каральні війська прийдуть сюди: чи то польські, чи, навіть, московські. Головне зараз було взяти Лисянку, Білу Церкву і Умань, а вже звідти перекинути повстання на Поділля і Волинь. За цей час необхідно сформувати козацькі полки і сотні, озброїти їх, забезпечити припасом і добре навчити. І це все робилося.
Із розширенням війська дисципліни й войовничого запалу не убувало. І помилявся той, хто не вірив у це, бо саме недооцінка супротивника багато в чому губила панські гарнізони. Вони були розкидані по воєводстві і кожен сякий такий довудца намагався загасити бунт хлопства своїми силами. Так і було розгромлено всі гарнізони, перебито ватаги конфедератів, а козацьку міліцію роззброєно та в більшості завербовано на свій бік.
Кістяк повстанського війська складали бувалі запорожці й гайдамаки, чиїм ремеслом вже давно була боротьба з панами. Вони чудово опанували тактику блискавичного нападу та відступу. Вони відчували до панів неабияку ненависть, тому завзяття їм не бракувало. А ще в нагоді коліям ставала своя земля: степ, ліси, ріки – все рідне, знайоме.
Новобранці, маючи таких ватажків, виконували їх накази швидко та ретельно. Ці люди були завзяті, звиклі до холоду та спеки, легко переносили втому та голод. Тяжка праця зробила їх дуже витривалими, а ненависть до панів додавала неабиякої завзятості. Крім того, це не були прості селяни: діди їхні були вольними козаками, що пам’ятали Сірка, Палія, Гордієнка. І не один колій, ідучи до війська, витяг із схованки дідівську шаблю.
Виконуючи свій задум по захопленні Лисянки, Залізняк вибрав найбільш організовані полки, і ночами, ведучи їх по лісах, рушив з Богуслава на південь. Обозу не брали, щоб не переобтяжувати свій рух. Іншу частину війська було відправлено на білоцерківську дорогу, щоб заплутати панів. І доки пани думали-гадали, Залізняк привів своє військо під саму Лисянку – і гайдамаки залягли в дрімучому лісі, чекаючи свого часу.
Лисянський замок височів над містечком, як неприступна скеля. Селянські хати здавалися проти нього ніби нікчемні мурахи проти людини. На підтвердження своєї величі замок мав шість високих башт, які, наче безсонні вартові, пильнували, оглядаючи з височини навколишню околицю своїми очима-бійницями.
От від тих невсипущих очей, а ще від чужих вух і ховалися гайдамаки в глибокій лісовій балці, зарослій ліщиною. Вони не палили вогню, не курили люльки, а лише гризли сухарі та зло дивилися на замок.