– Як же ж ми його добувати будемо: чи з поля, а чи з лісу, чи з річечки-невелички? – перекрутив слова пісні один з вартових, що лежали на галявині у кущах та спостерігали за замком.
– А що тут гадати: у нас отамани головаті, вже, мабуть, все обміркували. Недарма нас сюди вели ночами по вовчих стежках.
– Еге, ще й запитували по війську, чи не знайдеться сміливець, що готовий життя віддати за нашу справу. Палець даю: щось на думці мають, а нам не говорять.
До них підкралися Бондаренко зі Швачкою.
– І добре роблять, що не кажуть, а то б вже пани почули: ґелґочете тут, як гусаки, – тихо, але з притиском мовив Іван.
Вартові притихли.
– Що тут? – запитав Швачка.
– Тиша. Пани не висовуються. Лише час від часу роз’їзд вискочить, покрутиться по околиці і знову – шусть у браму, – відповів вартовий.
Бондаренко хотів ще було «висобачити» вартових, як раптом оглянувся, почувши тупіт кінських копит.
– Що за чортівня?
За хвилю з-за дерев вийшов Іван Левченко, ведучи за повід коня.
– Іване, трясця тобі, ти що, з дуба впав?
Левченко став перед побратимами.
– Я вас всюди шукаю.
– Іване, стань лісовиком і розчинися між деревами, бо панам тебе за версту видно.
Левченко махнув рукою.
– Та годі вам. Я попрощатися прийшов.
– Що, а куди ти зібрався, яка муха тебе вкусила? – гарячкував Бондаренко. Іван передав повід вартовому, а сам відповів тихо:
– Зібрався я, хлопці, до нашого, козацького раю. Годі з мене вже воювати, набридло. Хоча, якщо зловите шельму Канівського, віддячте за мене.
Швачка поглянув на Бондаренка.
– Отамане, схоже, нашому Іванові справді шпак у голову залетів. Ти хочеш піти до раю через пекло? Повір мені, брате, Лисянську браму тобі відкриє не святий Петро, – твердо заговорив Бондаренко, збагнувши, що5 саме надумав побратим.
Левченко посміхнувся вперше за довгий час, ніби й справді збирався не на смерть, а до своєї дівчини.
– Згадайте мене, хлопці, добрим словом і вибачте, якщо комусь насолив.
Швачка узяв його за руку.
– Облиш, брате, куди ти зібрався, ще наша робота не дороблена, чарка недопита. Ти ж молодий іще, ти на полі бою нам потрібен будеш. Нехай собі старші йдуть, що вже нажилися й вкрили своє ім’я козацькою славою.
Левченко лише крутив головою.
– Не переконуйте мене, брати, я вже все вирішив. Мені і так вже світ немилий. Для козака велике щастя покласти свою голову на жертовник свободи. Вмерти за Україну – велика честь. Простіть, що не можу вас нічим обдарувати: зброю віддав джурі – хороший хлопець, нехай косить. Кінь піде зі мною – проведе в останню дорогу козака. А більше в мене нічого немає. Прошу лише взяти хлопців моїх до себе…
Левченко обійняв ще раз Бондаренка і Швачку, а тоді підійшов до свого коня і, не стаючи в стремено, вискочив у сідло. За якусь мить отаман виїхав з лісу і погнав у бік замку. Він ще один раз обернувся, здибив коня, махнув на прощання рукою і знову повернув до панської твердині.
У Лисянському замку був бенкет. Як завжди, шляхта гостилася, проте ця гулянка відрізнялася від звичайних, які відбувалися тут. Сьогодні в залі не було дам, а шляхтичі були при зброї, пили мало і переважно говорили про військові справи. Звичайно, головною темою розмови була «Колєйщизна», бунт хлопства, лайдацька ребелія. Проте як тільки в зал вбігав який слуга, всі тут же притихали, боячись, що він приніс звістку про гайдамаків.
Шляхти у бенкетному залі було дуже багато, бо тут зібралися пани зі всієї округи, котрі сподівалися знайти захист за високими мурами Лисянської твердині. Їхні сім’ї були в глибині замку. У дворі товклася челядь, лакеї, гайдуки, слуги та інший панський люд, якого пани взяли з собою. Було тут і чимало жовнірів та козаків з міліції.
Отже, у замку було багато людей, котрі при потребі могли взяти зброю і захищати від нападників замок. Де зараз гайдамацьке військо, ніхто достоту не знав.
– Панове, вони пішли на Білу Церкву. Багато хто їх бачив на білоцерківському шляху, – говорив один товстий пан. – Крім того, вони нахваляються, що дійдуть до самої Варшави. Нехай їх за то Перун трісне.
– Та вони з чортом знаються. Один день тут, завтра можуть вже під Лисянкою бути. Тук-тук, – приймайте гостей у хату, – відповідав інший.
Заговорив губернатор – статечний, сивий пан.
– Не лякай мені, вашмосць, гостей. Маю відомості, що колії таки поперли на Білу.
Але панок не заспокоювався.
– Мої гайдуки бачили тут, недалеко у лісі, озброєних бунтарів. То як вони тут опинилися, коли пішли на Білу, га, пане губернаторе?